Келихи не б‘ються, якщо ними не користуватися. Серця також

 Келихи не б‘ються, якщо ними не користуватися. Серця також.

Деякі наші почуття схожі на ранки. Наче після падіння стесалося коліно. Буває, ми падаєм знову й знову, й рана збільшується, поглиблюється, розширюється.

Потім ми нарешті починаємо дивитися під ноги, ходити обережніше й більше не падаєм. Принаймні, на те саме місце.

Ранка загоюється. Часом, ми їй з тим допомагаємо. Спершу затягується тонкою плівочкою, яка при доторках ще болить. А потім покривається корочкою, яка вже надійніше ту пошкоджену шкіру захищає.

Та коліно не відмирає. Воно живе, функціонує, в ньому тече й перетікає кров, воно згинається й розгинається. Ранка вже не болить і при кожному русі вже не турбує. Але буває, вкрай рідко, ми самі чи хтось, випадково, не умисно піддіває ту корочку. І під нею виявляється ще до кінця не загоєна подряпина. Вона виділяє вже навіть не кров, а лише цукровицю. Та ще трохи нагадує про себе.

Згодом вона може перетворитися на шрам, який вже не турбуватиме. З нею будуть пов’язані історії й спогади, й причини, чому ми тепер вище піднімаємо ноги, коли ходимо. Або чому можемо дивно поводитися.

Вона нікуди не дінеться. Ми не можемо ампутувати ногу через один єдиний шрам на коліні. Не можемо забути й не говорити про ті ранки, бо то втеча від себе. А так можна й загубитися. Та шрами – лише нагадуванням про поранення, яке було. Про місце, де падали й знов вставали. Про минуле, яке на те й минуле, аби там і залишатися.