Танці з війною

 

• Давайте домовимося, коли ви виходите на танцювальний майданчик – ви перебуваєте тільки тут і відключаєтесь від усього іншого на час заняття.

Десь так домовляються хореографи зі студентами танцювальної студії, в яку я ходжу третій місяць. Нарешті за орієнтовно 10 років і кілька спроб таки повернулась до танців.

На груповому занятті тренер інструктує, що у партнерок такі й інші завдання: й ручку виставити та обвести, й під рукою партнера прокрутитися. А партнери просто «ходять» і піднімають руку. Жартуємо, що емансипація до танців не дісталась.

• Партнерки, ще одна задача для вас…
• А для партнерів?! - хтось жартома обурюється.
• Піднімати руку…
• …і ухилятися!

Сміх усе ще лунає, але частково згасає від подвійності значень.

Після заняття проходить повз пані, яка дорогою до рецепції розповідає своєму тренеру щось про ЗСУ. У роздягальні вона виглядає дещо завантажено, вже перевдягнута довго щось клацає в телефоні.

• Як там Коля? - питає її інша пані.
• Не знаю…
• Він на учебці?
• Я не знаю, 3 тижні взагалі нічого невідомо, - дещо роздратовано й нервово відповідає жінка.

Настає тривала й ніякова тиша.

Потім хтось починає безтурботну розмову про танці, взуття й пані включається в неї цілком охоче й залюбки відволікається від своїх турбот.

Додому йду з думками про те як щільно війна просякла все наше, кожнісіньке життя. 

Пригадую, що цього тижня вже рік як безвісти зниклий той, для кого ми створили диво за 5 днів із коштами на авто, коли всі збори простоювали. Марно сподіваючись, що воно вбереже. Відтоді більшість зборів мені даються значно важче. Постійне відчуття, що цього недостатньо

По ходу вирішую, що вдягати завтра на роботу, аби було доречно й в офіс, і на поховання вдень, і в театр увечері. Що підходить для слів «мої співчуття» до матері загиблого юнака, уже другого сина, на яких власний голос зрадливо зривається, попри всю одягнуту на себе стійкість?

Як подеяк у людей тут війни в житті більше, ніж життя. Відволіктися на 1.5 години танців й понестися далі рятувати світ, закривати збори, контактувати зі своїми на передку, шукати зниклих, ховати загиблих. 

Коли іноземні друзі й колеги кажуть, що їм тривожно за Україну зараз і що нам (українцям) тепер буде ще важче, мені то якось геть не співмірно з усім тим, що ми й так пережили й переживаємо щодня. Може, саме тому й не відчуваю від тих усіх заяв, дипломатичних скандалів і перемовин чогось незвичного.

Бо важливим зрештою виявляється просте. Бачити живі погляди людей. Обіймати своїх. Радіти ранкам, сонцю, співу пташок і весні, яка попри все наступає. Черговій зимі, яку ми пережили. А все решта, хто там що сказав чи зробив, на фоні цих вагомих втрат і важливих цінностей – тьмяніють.

Наступний день завершується полумʼяним заходом сонця. Так, наче дим із крематорію розтікається по небу кривавими потоками за тих, хто поклав за нього життя.