Становлення

 - Наша молодість проходить зі зборами, обстрілами та друзями-однолітками, які воюють і гинуть, - ділиться молодша подруга. - У нас не було її без війни…

- Гм, у нас виходить майже теж, - не дуже раптово розумію я.

Щороку я навідуюсь на Майдан. Чи в 20х числах листопада, чи лютого, чи обидва рази як мінімум. Це вже та традиція, яку я підтримую понад десятиліття. Бути в ці дні на Майдані закономірно важливо й необхідно. Як і 11 років тому.

Революція Гідності для мене передовсім пов’язана з дуже особистими, часом побутовими, історіями. Мабуть, у багатьох так. Та це був період становлення. Від перших студентських протестів за євроінтеграцію, “хто не скаче - той москаль”, до історичної миті підтвердження втечі “легітимного” президента, яку ми зустріли біля спаленого будинку профспілок на ранок після всіх розстрілів…
Це було віднайдення чи пак формування спільних і відмінних цінностей із найближчим оточенням тоді.

З друзями, з якими ми й досі йдемо по життю поруч і паралельно й розділяємо спільні принципи. Крізь “нейтральну” позицію університету, який наче і не забороняв, але й не заохочував виходити на протести, та контрастно протилежну позицію викладачів, коли одні скасовували пари й рушали в центр міста разом із нами, а інші проявляли свою сутність — перед ніччю першого розгону й побиття студентів, попередивши нас… наче як із бажанням уберегти, але ж…

З батьком, пам’ять і виховання якого досі є моїм надійним ґрунтом. Через розмови на кухні, коли на початку він був такий розчарований і зневірений, пройшовши свій майдан, не сподіваючись на зміни, та при тому вийшовши на вулиці, бо “там же побили наших дітей”. Усвідомлення, що буквально його дитина могла бути серед них, якби не повернулась додому, як було домовлено, близько першої ночі, встигнувши до закриття метро. А потім не збудивши мене під час наступної спроби розігнати революцію, о 4 ранку вдягнути лижний шолом і поїхати укріплювати барикади. Тим так відгукувався мені графічний роман Сашка Ком’яхова, в якому батько героїні вдягає той таки лижний шолом… Це був період, коли ми з татом заледве бачилися й спілкувалися. Від того як з нами й між нами вже не було мами минуло всього 3 роки, ми лише вчилися спілкуватися напряму. Він постійно був у відрядженнях, а решту часу ми переважно проводили окремо. Та ті розмови на кухні зимовими вечорами про спільні переживання, погляди й прагнення, можливо, зблизили нас більше одне з одним ніж будь-що до того. Вони раптово показали мені не лише всі наші несхожості, але й подібності, та відкрили ще більшу турботу одне про одного. Коли він вимикав посеред ночі новини й стріми на моєму планшеті, коли я засинала, намагаючись не пропустити жодної миті не будучи там фізично. Коли він від’їздив у відрядження наприкінці січня й лютого, та просив усіх близьких друзів телефонувати мені регулярно аби упевнитися, що я на зв’язку й точно не там, де кидають коктейлі молотова й стріляють в людей… Коли я раптом озвучила бажання познімати на плівку, аби зрозуміти як працюють діафрагма й витримка у фототехніці, а він ожив і радісно приніс мені раритетний Зеніт чий бездоганний стан ми разом перевірили в майстерні. Перша плівка, так символічно відзнята саме на Майдані. Плівкова фотографія, яка й досі моє захоплення й творчість, мистецтво яким хочеться займатися й показувати через нього важливе про світ і людей, бачити їх красу й глибину. Саме після того в нас нарешті проявилися спільні теми та звичаї, накшталт походів у кіно на всі українські фільми, доки їх не стало так багато, що ми перестали встигати.

І зрештою цей кучерявий одноліток, якого я не знала, й якому несу квіти щороку. Бо темні очі й кучері — то наче відображення в дзеркалі, тільки чоловіче. Нині я багато міркую про своє прожите життя за цей час і його — не прожите. Не певна, що саме я відчуваю з цього приводу… якусь дивну суміш із вдячності й жалю. Нам було по 19 із різницею рівно в півроку. Це була наша юність, вільна й безстрашна, про яку нема що шкодувати. Та якій ми точно знаємо ціну, особливо зараз.