Зимові дачники

Вийшла, як завжди, пізніше. Спершу довго ніжилась у ліжечку під променями недільного сонця. Вічно забуваю засмикнути штори, і вони мене будять. Потім ярмарок та інші хатні справи. А потім цікава стаття під тривалу вже післяполуденну каву. У кожного свої ритуали.

Та вже ж зібралась, й таки з однією торбинкою, в яку примудрилась помістити два фотоапарати, термос з чаєм та книжку, вибігла з дому незадовго до заходу сонця.



Поки дісталась дачі, то залишилась година світлового дня. Трохи посварила себе за довгі збори, що більше часу на дорогу, ніж проведу тут. Але потім вирішила, що воно все одно того варте. Ще дорогою до будиночку почала фотографувати небо. Кольори в нього сьогодні були гарні - бузково-блакитні. А завдяки відсутності листя на деревах - середина січня, все ж, хоч під ногами й зелена трава - те небо краще видно.

Довго відкривала старий замок. Новіший минулоріч зламався, та батько знайшов цей у старому сараї. Працює, трохи заїдає, але свою функцію виконує. Зайшла в будиночок, всередині холодніше, ніж ззовні. Все вимкнено, й електрика, й воду спущено на зиму. Все ж, тільки літня дача. Та була б тут каналізація - батько певно б вже перебрався сюди на весь рік жити. Та і я б може теж.

Поклала речі, налила собі чаю, бо трохи змерзла від січневого вітру. Ці домашні чаї з імбирем завжди найбільш насичені. Дещо бракувало меду.

Пила чай на галявині із заплющеними очима. Намагалась медутивати, перемикаючи увагу з різних звуків: скрежет голих гілок дерев, шуршання котів, цвірінькання пташок; десь вітер розгойдав дзвіночки, а здалеку чутно гул машин по трасі.

Треба поспішати, бо сонце сідатиме вже за півгодини. А планувалось до сутінок вже вертатися додому. Озброїлась обома фотоапаратами - плівковим та цифровим, вимкнула інтернет на телефоні та пішла собі гуляти.

Зима відчувається лише коло річки. Хоч і тепло, наче пізня осінь, та є тоненький шар льоду. Такий, наче скло з візерунками. А на померзлому піску залишки хвиль у вигляді сніжинок, що зібрались до купи, та утворили якийсь свій унікальний малюнок.

Кинула палицю на середину затоки, вона вдарилась об поверхню та плавно й безперешкодно просковзила кілька метрів. Та людину навряд крига витримала б. А шкода. Іноді глибоко взимку приїжджали, коли сильні морози, й це відчуття, що ступаєш по воді, та знаєш, що внизу близько 10 метрів глибина...вражають. І це ж зовсім інші ракурси для кадрів. Ще й рибалок можна використати як героїв.

Та зараз тут нікого. Поодинокі випадково зальотні дачники, пару бабусь, які займаються чимось накшталт скандинавської ходьби, та кілька собак і котів в різних частинах кооперативу. Поділили територію.

Один дружній вівчарка підійшов знайомитися. Не встигла направити на нього об’єктив фотоапарату, як він його грайливо облизав та побіг собі далі. Такі от знайомства.

Стара назва вулиці Набережна звучить трохи глузливо, коли між нею та, власне, водоймою набудовано ще пару рядів будинків.

На кількох участках майорять прапори України. Чим вище розташовані - тим більш нещадний з ними вітер. Трохи не розумію, чому їх не зняти, хоча б поки нікого нема. Бо ж до літа вітер та морози скоротять ті прапори мінімум вдвічі. А з іншого боку, то якось навіть приємно, що вони є.

На другому пляжі вперше виявила прохід під парканом та опинилась позаду містичного будинку. В дитинстві ми всі його боялись, думаючи, що там живе якийсь чи-то чаклун, чи-то маніяк. А коли на територію залітав м’яч або тарілка, сперечались, хто ж полізе діставати. Бо ж можна було залізти й не вернутися... Здається, одне моє фрізбі так там і поховано. А позаду виялося досить гарненьке подвір’я. Покинуте, звісно, так само, але залишки доглянутості присутні.

Багато фотографувала. Порівнювала, як ті самі налаштування виглядають на цифрі та у візорі Зеніту. Майже однаково, принаймні по відчуттю світла. Та потім кадри будуть різні.





Подумалось, що ми перестали фотографувати для себе. Більшість фото робляться для того, аби комусь показати чи виставити в соц.мережі. Кращі гідні окремого посту. Непогані відправляються у сторіз. Так собі залишаються мертвим грузом байтів у пам’яті, поки та не закінчиться й не треба буде «чистити». Та як же класно пофотографувати просто у задоволення. Кайфонути від процесу. Ловити кожну мить. Може навіть ніхто більше ті фото не побачить. Просто на пам’ять. Фотографія заради процесу. Мистецтво заради мистецтва.

Вирішила, що приїду таки взимку з ночівлею та встану рано вранці, аби зустріти світанок. Колись робила так влітку, та зимові світанки ж інші.

Ще майнула думка, що творчі пошуки виникають переважно наодинці з собою. В думках про щось, когось важливого, про себе в світі, про життя та буття. Та у процесі якоїсь творчості чи її споглядання. Творчість породжує творчість.

Повернулась до хати вже майже у темряві, та треба було відігрітися, перш ніж іти на маршрутку. Увімкнула електрику, включила собі обігрівач у вигляді каміну. Влаштувалась на дивані з чаєм та новою книжкою. Відкрила й не змогла відірватись, поки не прочитала дві глави. Не помітила й як час пройшов. Верталась вже наче вночі, хоча була всього п’ята вечора.


Світила собі шлях бенгальськими вогниками та уявляла, наче то старовинний смолоскип.



Моє місце сили, в якому я розпарвляю крила. Та знаходжу спокій і красу.