Заплющте очі. Дивіться!

"Ми звикли, що інклюзія - це лише про людей з певними особливостями. Але ж інклюзія - це дещо більше. Вона потрібна всім. Як повітря, як шматок хліба. Інклюзія стосується всіх і кожного. Адже ми всі маємо свої особливості" 

Інваліди, люди з вадами, особи з обмеженими можливостями, з особливими потребами, з особливостями розвитку... В Україні є як проблеми з адекватною дефініцією понять і явищ, так і з організацією нормального життєвого простору для таких людей, як би їх в суспільстві не називали. Й добре, якщо це суспільство ще сприймає їх. Та то не новина. 

За останній час так вийшло, що мені двічі видалось потрапити на такі заходи, в яких мені доводилося відчувати себе на місці людей з відмінними від моїх особливостями. Й так склалося, що обидва рази, мене позбавляли можливості бачити навколишнє середовище та оточення. Це, певно, завжди складно, коли в людини забирають щось, до чого вона звикла і змушують прилаштовуватися до обставин. Однак якщо для мене та моїх супутників це була певним чином розвага, культурна програма та свого роду експеримент над собою, який мав початок і кінець, то для когось - це образ життя. І це те, що зрозуміти, осягнути й відчути найважче. 

Перший такий досвід мав місця у грудні під час участі (добровільної :) у перформансі Марини Абрамович, що відбувався (а може й досі відбувається) щовихідні на 5-му поверсі PinchukArtCentre. Взагалі, на молодших курсах "Пінчук" я відвідувала чи не під час кожної нової виставки, навіть думала про проходження практики там, але після якогось моменту набридло. Чи то ми з сучасним мистецтвом не достатньо зрозуміли одне одного, чи то просто стало не так цікаво - почала знаходити для себе більш глибокі та змістовні експозиції та заклади. Але на останню виставку таки потрапила й залишилась в цілому не розчарована, хоча спірні моменти все ще є. Як завжди, напевно, коли мова про мистецтво у будь-яких проявах. Та цей перформанс, ідея якого належить Абрамович, але втілюють його в життя по суті самі відвідувачі - був вартий окремої уваги. Нас на нього спрямували з порадою "в рамках пізнання себе". А для цього тебе вганяють в певні обмежені рамки, за рахунок чого - виходиш за межі інших. І щось в цьому таки є. 

Після того як мене завели в кімнату, абсолютно порожню, за винятком людей в ній, й залишили десь по-середині, перші декілька секунд я просто стояла й звикала. Потім потроху почала рухатися. Не можу сказати, що я абсолютно нічого не чула - шарудіння й періодичні істеричні смішки інших учасників все ж доносилися повз звукоізоляційні навушники, які також на початку надягають. Спершу дійсно нічого не чути, однак поступово звикаєш до обмеження й чуття загострюється. Або ж мене навчили в дитинстві добре чистити вушка. А якщо відкрити очі й опустити погляд, то між пов'язкою та носом таки була прорізь світла. 

Однак мені не було цікаво підглянути чи підслухати. Навпаки - мені кортіло якомога сильніше залишитися на самоті. В суцільній темряві та тиші, наскільки це було можливо.. Зі своїми думками, відчуттями, подихом, сердцебиттям... Частково це вдалося. Люди поводили себе по різному. Хтось майже гасав кімнатою, стикаючись з іншими, регочучи. Хтось був спокійний. Хтось наляканим, це відчувалося при випадкових дотиках та саханнях одне від одного. Комусь навпаки кортіло піти на контакт з іншими. Мені ж було цікаво освоїтися, звикнути до відчуття "сліпоти", впевненіше ступати, розвертатися, осягнути простір кімнати. Хоча, на відміну від моєї супутниці Н, я не міряла кімнату кроками, а рухалась більш хаотично. Та під кінець вже майже цілковито орієнтувалася. 

Спершу я ходила, зіштовхувалась з людьми, потискала руки, торкалася стін. Ніби заново вчилася ходити. А потім мені захотілося усамітнитися, сівши біля стіни по-турецьки, та прислухатися до себе, подихати. Весь час мене не покидало якесь напруження. Може через незвичні умови, й вихід із власної зони комфорту, може через замкнений простір та невідомість. Та варто було мені зупинитися, як за кілька хвилин хтось сів поруч і взяв мене за руку. Спочатку мене це дещо налякало, й напружило сильніше. Я не дуже люблю, коли мене торкаються зовсім сторонні люди - цей досвід знову підтвердив таку мою рису, не зважаючи на всі ознаки екстравертності, які в мені чітко проявляються. Я не люблю натовпи, не люблю скупчення людей, не люблю черги та не люблю сторонніх дотиків. Однак ця людина (я повсякчас змінювала свою думку, чи це дівчина, чи хлопець, але так і не прийшла до точного висновку) робила це дуже обережно, поступово, не поспішаючи. пальці, долоня, зап'ястя, лікоть, передпліччя... Зрештою вона (чи він?) сплела наші руки й спонукала мене мочками пальців вивчати її (його) руку. Самі тільки руки, та це вже було достатньо інтимно, й у рівній мірі дивно. 

Не знаю, скільки ми так просиділи, відчуття часу в такому просторі втрачається, але Н. чекала  на мене хвилин з 40 після того як вийшла сама. А мої відчуття від такої неблизької близькості змінювалися від відстороненості, до певної долі збудженості (кортіло дізнатися, хто ж це, підглянути), й до, як не дивно, хвилі смутку. В якийсь момент мене неочікувано накрило останніми спогадами про останній дотик найрідніших й найтепліших рук... При цьому ця рука була зовсім відмінна - вона була грубіша, сильніша, міцніша. Нігті на ній були значно меншими та іншої форми, а кутикули - не достатньо охайними. Однак сам момент, сам процес дотику пальців до зап'ястя - пробудили мою пам'ять і навіть декілька сльозинок вирвалося з-під пов'язки на очах. Такої реакції я точно очікувала найменше :) та це дійсно було цікаво і в контексті пізнання себе, й в процесі міркування та спостереження за іншими, виокремлення типажів особистостей на основі їх поводження в таких нестандартних обставинах.

Другий же досвід, так само пов'язаний із зоровим органом чуття, відбувся під час відвідування виставки "Невидиме мистецтво" в галереї-музеї Третя після опівночі. Оскільки виставка закінчується вже сьогодні (14.01.2018), то я, гадаю, можу розкрити деякі її подробиці, поділившись враженнями. 

По-перше, цей музей розрахований в першу чергу на незрячих людей. Хоча дівчата-адміністратори з цілком нормальним зором, та екскурсії по всіх експозиціях проводять гіди, які мають певні вади. Огляд саме цієї виставки триває 40 хвилин (постійної експозиції - вдвічі довше) та проходить у цілковито, абсолютно темній кімнаті. Там немає жодного джерела світла й з собою їх брати також заборонено (вгадайте, у кого неочікувано засвітився фітнес-браслет посеред екскурсії? довелося сховати в кишеню). В цьому є принципова відмінність із попереднім перформансом - там кімната була світла, й при особливому бажанні щось та й можна було б побачити. Тут же - зовсім нічого, як би не напружувати очі. Тому ліпше було повністю розслабитися та акцентувати увагу на інших органах чуття. Одразу починаєш до всього прислухатися, хочеш щось понюхати, аби краще орієнтуватися у просторі та, звісно, помацати. Власне, саме для цього все й задумано. 

Суть виставки полягає в тому, що до уваги відвідувачів представлені близько 20 (точну кількість не рахували) експонатів - переважно достатньо відомих витворів мистецтва, але й не тільки, - які необхідно було побачити за допомогою тільки рук й спробувати відгадати, що це за предмет/витвір/зображення тощо. Дівчина-гід на ім'я Вікторія виявилася надзвичайно привітною, комунікабельною та цікавою. Вона із розумінням та гумором орієнтувала нас у кімнаті, обережно підводячи (та особливо не торкаючись, до речі) до кожного експонату. Іноді ми починали йти не в той бік - тоді вона зазивала нас не лише голосом, а ще й плесканням в долоні. Окрім того, коли ми намагалися відгадати предмети, вона задавала нам все складніші питання на кшталт "з якого матеріалу вироблено цей прототип?" З цим взагалі була біда - оскільки на дотик пофарбоване дерево, гіпс та пластик іноді були дуже подібними. 

Із кожним новим експонатом задачка ускладнювалася. Там були й геометричні фігури, і лабіринт, через який ще потрібно було провести дерев'яні фігурки, й модельки відомих архітектурних споруд у мініатюрі, бюсти історичних та, навіть, міфічних постатей, скульптури, елементи реквізиту з популярних фільмів, випуклі репродукції картин... 

Найскладнішим для нас виявилася картина Густава Клімта "Дерево життя" - дерево відгадали, а от про картину та автора не здогадалися (та то певно наше знання мистецтва трохи підвело). 

А найцікавішою для мене стала політична карта світу. Уявіть - у суцільній темряві вивчати мапу, торкаючись кожного елементу, континенту, острову, проводячи рукою по водних просторах, знаходячи обриси чобітку Італії, та України з маленьким заглибленням - Азовським морем. Навіть кордони між державами позначено. Чудовий спосіб вивчати географію. 

Та все це прекрасно, і посміятися, і доторкнутися до мистецтва, побачити не дивлячись, й відчути по-новому... Однак для нас це були 40 хвилин екскурсії. Ми знали, що зрештою вийдемо з кімнати, в якій немає світла й нічого не видно. І світ в принципі не зміниться. Ми знову бачитимемо все навкруги. І щоб упізнати предмет, нам не потрібно буде до нього торкатися. А люди з вадами зору, включно з чарівною Вікою, з цим живуть щодня, щомиті. Віка ще й супроводжувала нашу екскурсію цікавими розповідями про те, що ми бачимо. Й казала, що використовувати слова "бачу" замість "відчуваю" цілком нормально, адже вони бачать саме так. І ми дещо також побачили завдяки їй. Побачили, що світ може бути таким, іншим. І нібито ми й раніше про це знали, неоднаразово замислювалися, однак зовсім інша річ - відчути це на собі. Хоч би й на 40 хвилин. Кажуть, якщо в людини відібрати один орган чуття, загострюються інші. Певно, з цим можна погодитися. 

А ще такий досвід викликає чергову купу запитань та думок. Від "як таким людям живеться?" до "як може людина, навіть із найбурхливішою уявою, яка ніколи не бачила кольору снігу, зрозуміти, що означає "білий"?" Наприкінці екскурсії ми стали сміливішими та трохи розпитали Віку про те, як їй живеться в місті і державі, в яких є відчутний брак пристосованості для людей з особливими потребами. Відповідь на це питання не здивувала, адже про стан самої лише інфраструктури навіть у великому місті ми знаємо. Вразило інше - вона не боїться виходити з дому, їздити на метро (й відверто не розуміє, чому з нею намагаються носитися тьотушки-працівниці метрополітену), працювати, займатися громадською діяльністю... Мабуть, я зрозумію, що в нас все добре з інклюзією тоді, коли мене перестануть вражати такі люди.

Окрім того, що подібні виставки - це креативний нестандартний підхід, ексклюзив. і просто цікавинка для звичайного відвідувача; це крута можливість для залучення людей із значним порушенням зору й можливість таки побачити найвідоміші світові шедеври (адже наврядчи в Луврі є випукла копія Мони Лізи, яку не ховають за 3-слойним броньованим склом), - це ще й неймовірно просвітницька та культуротворча ініціатива, до якої, як на мене, варто було б залучати широке коло осіб, як дітей, так і дорослих, й особливо скептиків та з проблемами із толерантністю аби вони відчули і побачили (!) на власному досвіді. Такі речі мають рухати суспільство маленькими, але відчутними кроками.