Як стають героями
Поверталась додому в якийсь звичайний вечір середи. Перед тим із подругою ледве знайшли заклад, який би не зачинився о 10й годині вечора. Зрештою тепло й душевно поспілкувалися в привітному місці, де було все: від їжі, кальяну й напоїв до пледів та засобу від комарів. Навіть в умовах регулярних відключень електрики дозволили після закриття підзарядити телефон і дочекатися таксі, яке звісно ж не надто бажало їхати з лівого на правий берег Києва за годину до комендантської. Клята рсн. Раніше я би спокійно дісталась громадським транспортом у такий час.
Однак, моя довгоочікувана поїздка додому таки розпочалася, телефон був достатньо зарядженим аби дістатися дому й включити його в павербанк, адже світло нині застаю на 2-4 години, якщо пощастить. Часом, приймаю душ вранці в темряві й ввечері у темряві вечеряю та лягаю спати.
У водія в застосунку були суцільні зірочки та статус одного з найкращих водіїв цього провайдера. Бува трапляється, що це геть нічого не означає, тож сідала в авто я з деякою інтригою. На щастя, була емоційно відновлена і готова витримати будь-яку поїздку аби лиш втрапити дому вчасно. Сергій (так звати водія) одразу після привітання почав зі мною розмову. Уточнив звісно адресу, й питає:
- А це там гдє ці красиві білі дома?
Я запитально мовчу…
- Ну, там ещьо нова почта навпроти.
- Ааа, так, — нарешті розумію я, що красивий білий будинок — то моя старенька сталінка, яка дійсно пофарбована в білий, який уже з роками можна було б пафосно назвати кольором слонової кістки. - На колишній Чигоріна.
- Да-да… а як вона тепер називається?
- Дорошенка. Дізналась із гугл мепс.
- Ох… — багатозначно протягує таксист, паралельно розвертаючись, аби нарешті рухатися в правильному напрямку. - Знаєте, худшеє, що вони імена одних героїв міняють на інших, таких же. А потім знов… Я от вам розкажу, як становяться героями. Била у меня лічная історія. Ви не протів, що я буду говорить? - обертається він на мене.
Як не дивно, я не заперечую, бо чомусь маю відчуття, що історія буде того варта.
- Ви ізвінітє, я буду на руском, бо моя українська не дуже.
- Думаю, вона краща, ніж ви вважаєте, — продовжую я принцип лагідної українізації.
- Ой, дякую, ну я ще вільно не могу думать і формулювати думку.
- Це ж питання практики, — не вгаваю я в перетягуванні людей на українську.
- Та практики хватає, — відмахується Сергій та розпочинає свою розповідь довжиною в один міст через Дніпро і три вулиці.
Поза тим, початок був таки переважно українською й дуже навіть вдало в нього виходило, й колоритно. Згодом усе ж перемкнувся не свідомо на російську, але історія вже була доста цікавою, аби її дослухати.
Отже, як же стають героями.
“Був у мене кум, покійний, наполовину українець, а наполовину — абхазець. Батько його одружився на жінці звідти. І от якось, давно, у 1986 році поїхали ми з ним і ще двома друзями, четверо нас було, на день народження його дядька в Абхазію. А це такий неймовірної краси край. А я ще тоді був молодий, високий, красивий та шальний. І знаєте, я завжди любив і цінував жінок. От нічого не можу з собою зробить. Взагалі людей (чоловічу частину обійдемо стороною): жінки, діти та літні люди — це безумовна турбота й цінність. Та ось, поїхли ми значить на ювілей, 60 років. Як зараз подумаю, що мені зараз 62, а тоді це здавалось так багато. Ну і пішли ми розважатися. А які розваги в той радянський час - діскотєкі. І от прийшли ми туди, а там абхазці танцюють. А в них усе закрито, вони як колом оточили пару, які танцювали швидкий танець, так оце собі окремо й танцюють. Ну а ми з хлопцями п’єм. І тут бачу вони відійшли в сторону всім колом, і молодий абхазець намагається ту дівчину запросить на повільний танець. А вона відвертається й явно не хоче. Та вечір ще має бути цікавим. От я й пропоную своїм хлопцям: я зараз підходжу до тої дівчини й якщо вона мені відмовить у танці — я вам усім, кожному проставляюсь по пляшці коньяку. А якщо погодиться — то ви мені кожен по пляшці. Вдарили по рукам, я й пішов. Підходжу до неї, питаю: дєвушка, можна вас запросить на танець. Вона спершу відвертається, очі донизу, наче як не погоджується, але потім піднімає на мене голову, а я ж тоді високий, блондин з голубимі глазами, ви б мене бачили. Дуже не типова зовнішність для їхнього краю, всі абхазці темні та невисокі. Зрештою, вона дає згоду. Ми з нею танцюємо, кружляємо, й я тримаючи руки в неї навколо талії жартома показую своїм хлопцям знак: ну, ви знаєте, як наче гроші рахую. Я то жартома, аби ж вони готували свої бабки мені на коньяк. Але абхазці, вони ж народ гарячий та запальний. Звісно такий рух не сподобався моєму опоненту, якому в танці відмовили. Я фактично увів у нього дівчину, з якою ще потім і зустрічатися почав. То вони мене з товаришами вже готові були різати своїми великими ножами. Ми виходили звідти в якусь темну підворотню, там вони нас і зустріли. Мої пацани втекли, а я від страху закляк. Мені всередині було шалено страшно, серце калатало, все тряслося й обмякло, але я намагався не подати виду зовні. Я просто від страху не міг поворухнутися, розумієте? А ці кавказькі “друзі” зі своїми мечами прижали мене до стінки. І той їх головний, чию дівчину я відбив, питає, чи знав я, що вони мене так затиснуть. Я відповів, що здогадався. На що він мене здивував: ти знав і не злякався та не втік, як твої друзі. Ти - такий як ми. Це викликає повагу. Тепер ти під моїм особистим захистом і ніхто тебе тут не чіпатиме, а якщо чіпатиме - матиме справу зі мною.
Він виявився якимось місцевим авторитетом і дійсно я потім там почувався краще, ніж вдома. Зустрічався з дівчиною й все було у нас чудово. Але ж ви розумієте, я став героєм зі страху. Ось так стають героями, а потім їх возвеличують. А може воно того й не варто…”
Підсумок історії я вже слухала сидячі в таксі у власному дворі. Подякувала Сергієві за неї та побажала доброї ночі, й пішла в темряву з думкою, що зараз знаю лише одне місце, де гартуються нині герої…
Однак, моя довгоочікувана поїздка додому таки розпочалася, телефон був достатньо зарядженим аби дістатися дому й включити його в павербанк, адже світло нині застаю на 2-4 години, якщо пощастить. Часом, приймаю душ вранці в темряві й ввечері у темряві вечеряю та лягаю спати.
У водія в застосунку були суцільні зірочки та статус одного з найкращих водіїв цього провайдера. Бува трапляється, що це геть нічого не означає, тож сідала в авто я з деякою інтригою. На щастя, була емоційно відновлена і готова витримати будь-яку поїздку аби лиш втрапити дому вчасно. Сергій (так звати водія) одразу після привітання почав зі мною розмову. Уточнив звісно адресу, й питає:
- А це там гдє ці красиві білі дома?
Я запитально мовчу…
- Ну, там ещьо нова почта навпроти.
- Ааа, так, — нарешті розумію я, що красивий білий будинок — то моя старенька сталінка, яка дійсно пофарбована в білий, який уже з роками можна було б пафосно назвати кольором слонової кістки. - На колишній Чигоріна.
- Да-да… а як вона тепер називається?
- Дорошенка. Дізналась із гугл мепс.
- Ох… — багатозначно протягує таксист, паралельно розвертаючись, аби нарешті рухатися в правильному напрямку. - Знаєте, худшеє, що вони імена одних героїв міняють на інших, таких же. А потім знов… Я от вам розкажу, як становяться героями. Била у меня лічная історія. Ви не протів, що я буду говорить? - обертається він на мене.
Як не дивно, я не заперечую, бо чомусь маю відчуття, що історія буде того варта.
- Ви ізвінітє, я буду на руском, бо моя українська не дуже.
- Думаю, вона краща, ніж ви вважаєте, — продовжую я принцип лагідної українізації.
- Ой, дякую, ну я ще вільно не могу думать і формулювати думку.
- Це ж питання практики, — не вгаваю я в перетягуванні людей на українську.
- Та практики хватає, — відмахується Сергій та розпочинає свою розповідь довжиною в один міст через Дніпро і три вулиці.
Поза тим, початок був таки переважно українською й дуже навіть вдало в нього виходило, й колоритно. Згодом усе ж перемкнувся не свідомо на російську, але історія вже була доста цікавою, аби її дослухати.
Отже, як же стають героями.
“Був у мене кум, покійний, наполовину українець, а наполовину — абхазець. Батько його одружився на жінці звідти. І от якось, давно, у 1986 році поїхали ми з ним і ще двома друзями, четверо нас було, на день народження його дядька в Абхазію. А це такий неймовірної краси край. А я ще тоді був молодий, високий, красивий та шальний. І знаєте, я завжди любив і цінував жінок. От нічого не можу з собою зробить. Взагалі людей (чоловічу частину обійдемо стороною): жінки, діти та літні люди — це безумовна турбота й цінність. Та ось, поїхли ми значить на ювілей, 60 років. Як зараз подумаю, що мені зараз 62, а тоді це здавалось так багато. Ну і пішли ми розважатися. А які розваги в той радянський час - діскотєкі. І от прийшли ми туди, а там абхазці танцюють. А в них усе закрито, вони як колом оточили пару, які танцювали швидкий танець, так оце собі окремо й танцюють. Ну а ми з хлопцями п’єм. І тут бачу вони відійшли в сторону всім колом, і молодий абхазець намагається ту дівчину запросить на повільний танець. А вона відвертається й явно не хоче. Та вечір ще має бути цікавим. От я й пропоную своїм хлопцям: я зараз підходжу до тої дівчини й якщо вона мені відмовить у танці — я вам усім, кожному проставляюсь по пляшці коньяку. А якщо погодиться — то ви мені кожен по пляшці. Вдарили по рукам, я й пішов. Підходжу до неї, питаю: дєвушка, можна вас запросить на танець. Вона спершу відвертається, очі донизу, наче як не погоджується, але потім піднімає на мене голову, а я ж тоді високий, блондин з голубимі глазами, ви б мене бачили. Дуже не типова зовнішність для їхнього краю, всі абхазці темні та невисокі. Зрештою, вона дає згоду. Ми з нею танцюємо, кружляємо, й я тримаючи руки в неї навколо талії жартома показую своїм хлопцям знак: ну, ви знаєте, як наче гроші рахую. Я то жартома, аби ж вони готували свої бабки мені на коньяк. Але абхазці, вони ж народ гарячий та запальний. Звісно такий рух не сподобався моєму опоненту, якому в танці відмовили. Я фактично увів у нього дівчину, з якою ще потім і зустрічатися почав. То вони мене з товаришами вже готові були різати своїми великими ножами. Ми виходили звідти в якусь темну підворотню, там вони нас і зустріли. Мої пацани втекли, а я від страху закляк. Мені всередині було шалено страшно, серце калатало, все тряслося й обмякло, але я намагався не подати виду зовні. Я просто від страху не міг поворухнутися, розумієте? А ці кавказькі “друзі” зі своїми мечами прижали мене до стінки. І той їх головний, чию дівчину я відбив, питає, чи знав я, що вони мене так затиснуть. Я відповів, що здогадався. На що він мене здивував: ти знав і не злякався та не втік, як твої друзі. Ти - такий як ми. Це викликає повагу. Тепер ти під моїм особистим захистом і ніхто тебе тут не чіпатиме, а якщо чіпатиме - матиме справу зі мною.
Він виявився якимось місцевим авторитетом і дійсно я потім там почувався краще, ніж вдома. Зустрічався з дівчиною й все було у нас чудово. Але ж ви розумієте, я став героєм зі страху. Ось так стають героями, а потім їх возвеличують. А може воно того й не варто…”
Підсумок історії я вже слухала сидячі в таксі у власному дворі. Подякувала Сергієві за неї та побажала доброї ночі, й пішла в темряву з думкою, що зараз знаю лише одне місце, де гартуються нині герої…
Коментарі
Дописати коментар