"Забути" про війну не забуваючи про неї ні на мить
На днях мені снилася ракета. Це був перший трохи бентежний сон після повернення додому. Вони снилися мені майже весь час з 24-го лютого. Першої ночі після початку вторгнення ледве заснула, наснилася партизанська війна, після чого вирішила не спати. Було пару непоганих ночей, навіть приємних снів, але більшість ранків, коли вдавалося поспати, я прокидалася втомленою й це не минало. Перша ніч удома минула так, як про неї мрієш: я спала так, як наче ніколи раніше, виспалась, успішно проспала сирену та збиту поблизу Києва ракету. Вдома вітали тривогою й обстрілами. А потім вона мені наснилась. Це був пригодницький сон, ми їздили з гарними людьми по гуманітарку, підпільно були в росії, готуючи диверсію, викручувалися в розмові з якоюсь тіткою та повернулися зрештою в Україну. І от я вже йду по вечірньому місту (схоже що Рівному), чую гул, у небі щось яскраво вибухає. На вулиці повно людей, усі кричать і зчиняється хаос, усі біжать в різні боки. Ракета вже вибухнула, але хто ж знає, куди воно впаде, бо цей «салют» прямо над нами. На цій миті я прокидаюсь і виявляю, що лунає ранкова сирена. Перекочуюсь спросоння в коридор, схоже, вона почалася раніше й саме це уві сні символізувала ракета. Так тепер працює підсвідоме.
А через пару днів ракети таки вибухнули наяву. В Києві. І щодня вибухають вони не лише в повітрі, а в чи не всіх регіонах. Обстрілюють Харків, Сумщину, Рівненщину, уже й Черкаси, уламки падають на будинки знайомих на Львівщині, я не можу навіть писати, що в Кременчузі, Севередонецьку та Лисичанську. І хтось пише, що це нагадування, що війна триває. Моя Viktoria Stratyuk доречно запитує — а хтось може забути? Хіба це можливо взагалі після Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки, Маріуполя, Херсона та всіх досвідів та історій цієї війни?
Часом я дуже хочу, й заради цього їздила на кілька днів закордон. Саме тому я дивуюсь і радію, що в одному з місць мого дитинства й сили відчуття, наче нічого не трапилось і там я можу трохи розслабитися, хоча навіть садочок порослий високою травою зараз поневолі викликає в мене пересторогу: а раптом там щось заміновано?
Бігала в Національний ботанічний сад імені М.М. Гришка НАН України. Це була одна з нещодавніх мрій — побігати в одному з найулюбленіших місць Києва, який знову відкрили незадовго до мого повернення. Наче чекали. Охоронець впустив мене безкоштовно попри вже досить пізній час для відвідин. І я бігала. Всюди, де могла й скільки вистачало сил і часу. Бігала б мабуть ще. Завершувала біля Алеї Миру, створеної за підтримки ООН. На плакаті фотографія напису, який зробила жінка з Донецька: коли тут все цвіте — я забуваю про війну.
«Забути» про війну — це не забути про неї фактично. Це відчути себе в безпеці. Це повернутися на мить, на одну лиш безцінну мить до мирного життя й випустити напругу.
«Забути» про війну — це бігати. Бігти й вдихати запахи ялівцю, лаванди, троянд, свіжоскошеної трави, хвойного лісу та вологого ґрунту. Це бігати навколо красивого середньовічного замку чи вечірнім парком і не боятися. Це дивитися на цвітіння красивих дерев і вдихати їх аромат.
«Забути» про війну — це бачити мирні сни. Це спати ночами й прокидатися від будильників, поцілунків, сопіння собаки чи нявчання кота, або ж галасу дітей. Це коли сниться щось, окрім сирен, вибухів, боротьби й страхіть.
«Забути» про війну – це між розмовами про роботу, незрозривно пов’язану з усіма подіями, поговорити про щось інше. Про домашніх улюбленців чи автомобілі, улюблені місця чи хто яку каву п’є.
«Забути» про війну — це насолодитися життям. Лишень від того, що воно взагалі є. Що воно й досі в нас є! Попри вкрадену весну, спокій, попри втрати й біль, попри жорстокість і розчарування в людяності, попри кризи ідентичності й чвари.
«Забути» про війну – це посміхатися. Сміятися з дуркуватих, а часом чорних і дуже дотепних жартів, зберігаючи таким чином своє ментальне здоров‘я. Бо головна наша задача в цій війні – вижити. «Забути» про війну – це замість голосно ревіти посеред вулиці, так само дзвінко сміятися й щиро посміхатися чомусь хорошому, яке таки дивовижно трапляється щодня.
«Забути» про війну — це обійняти. Обіймати так промовисто й так довго аби компенсувати цими обіймами всю важку розлуку й усі переживання. Аби замінити цими обіймами усі «я скучила», «переживала за тебе», «так рада бачити», «люблю тебе», «дуже тобою дорожу» і «як же добре, що ми живі». За всі ті «обіймаю» підтримки, що ми казали й писали ці місяці, довжиною в роки. Аби в цих обіймах відчути себе так захищено, наче над вами купол ппо й «забути» про цю довбану війну.
«Забути» про війну – це бути тут і зараз, бо завтра може не бути.
Усе думаю, що ми — покоління гедоністів. Яких нарешті перестали сварити за те, що їм щось подобається й вони є такими як є й можуть собі це дозволити. Головна ідея гедонізму в насолоді, так? Насолоді від їжі, від місця, оточення, проведення часу, подорожей, красивих міст і природи, краси загалом, людей. Покоління вільних людей, які можуть бути собою. І які вимушені боротися за це щодня. І вимушені робити те, що не подобається, але потрібно зараз. Відстоювати свою свободу й своє право на існування, на «бути собою». І в нас намагаються щодня це забрати.
20-го лютого я махнула на лижі, бо це мій спорт з 9 років. Я не уявляю своє життя без нього, це був останній тиждень зими, війна назрівала, та не починалась і я, будучи певним чином до неї готовою, вскочила в останню хвилину в потяг і поїхала в одне з найулюбленіших місць Карпат. Я довго намагалась збагнути, чому так вчинили, чого я вбіса поїхала лишивши заправлену машину, зібрану тривожну валізку та домашніх улюбленців. Я не не вірила у війну. Я була певна, що почнеться, тільки сподівалась, що не так масштабно. Сподівалась також, що встигну, з такою шаленою внутрішньою напругою, яка й у порівняння не йде з традиційним мандражем перед подорожами. Не плануючи (ха-ха) залишати Дім так надовго. Бо вони не мали права забрати в мене мої лижі, моє захоплення, мою любов і пристрасть, важливу частину мене. І ті 3 дні катання точно будуть одними з найбільш пам'ятних та найкращих у житті, й я ніколи не шкодуватиму про зроблений вибір попри всі «пригоди» й труднощі далі. Вони не стають на ваги з евакуацією та втратами, які пережили (або ні), багато хто з близьких моїх людей і багато хто з рідних незнайомців. Наступні багато тижнів і місяців я не зможу фотографувати попри наявність камери, й доведеться відмовитися від багато чого звичного, улюбленого й того, що наповнює життя. Триматися лише за нещодавно відновлений свій сенс буття та спиратися на внутрішні опори та людей поруч. І саме цього вони прагнуть, саме цього намагаються досягти порушуючи наш сон, спокій, убиваючи і нищачи. Та штучно створюючи сварки між нами ж. Забагато нам доводиться віддавати свого й себе. Це неспівмірна «ціна».
І саме тому «забути» про війну — це не дати їм шансу забрати нас у нас. Це бути собою всупереч війні. Це займатися улюбленою справою, бачити близьких серцю людей, пити каву зранку, відвідувати рідкісні події, які відбуваються, не забувати про свої хоббі, спорт і захоплення. Любити і бути попри все. Ловити це життя за хвоста, наче то кіт, що тікає з переноски. Говорити про почуття, не стримувати себе в бажанні зробити щось приємне іншим саме в цю мить, бо наступної може не бути. Радіти і не боятися радіти тому, що зрештою робить нас щасливими. Щоденним дрібницям. Бути щасливими. І будувати своє таке непевне, але таке важливе Далі. Наосліп, на дотик, майже навмання. Ні на мить не забуваючи про війну й усі її наслідки.
А через пару днів ракети таки вибухнули наяву. В Києві. І щодня вибухають вони не лише в повітрі, а в чи не всіх регіонах. Обстрілюють Харків, Сумщину, Рівненщину, уже й Черкаси, уламки падають на будинки знайомих на Львівщині, я не можу навіть писати, що в Кременчузі, Севередонецьку та Лисичанську. І хтось пише, що це нагадування, що війна триває. Моя Viktoria Stratyuk доречно запитує — а хтось може забути? Хіба це можливо взагалі після Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки, Маріуполя, Херсона та всіх досвідів та історій цієї війни?
Часом я дуже хочу, й заради цього їздила на кілька днів закордон. Саме тому я дивуюсь і радію, що в одному з місць мого дитинства й сили відчуття, наче нічого не трапилось і там я можу трохи розслабитися, хоча навіть садочок порослий високою травою зараз поневолі викликає в мене пересторогу: а раптом там щось заміновано?
Бігала в Національний ботанічний сад імені М.М. Гришка НАН України. Це була одна з нещодавніх мрій — побігати в одному з найулюбленіших місць Києва, який знову відкрили незадовго до мого повернення. Наче чекали. Охоронець впустив мене безкоштовно попри вже досить пізній час для відвідин. І я бігала. Всюди, де могла й скільки вистачало сил і часу. Бігала б мабуть ще. Завершувала біля Алеї Миру, створеної за підтримки ООН. На плакаті фотографія напису, який зробила жінка з Донецька: коли тут все цвіте — я забуваю про війну.
«Забути» про війну — це не забути про неї фактично. Це відчути себе в безпеці. Це повернутися на мить, на одну лиш безцінну мить до мирного життя й випустити напругу.
«Забути» про війну — це бігати. Бігти й вдихати запахи ялівцю, лаванди, троянд, свіжоскошеної трави, хвойного лісу та вологого ґрунту. Це бігати навколо красивого середньовічного замку чи вечірнім парком і не боятися. Це дивитися на цвітіння красивих дерев і вдихати їх аромат.
«Забути» про війну — це бачити мирні сни. Це спати ночами й прокидатися від будильників, поцілунків, сопіння собаки чи нявчання кота, або ж галасу дітей. Це коли сниться щось, окрім сирен, вибухів, боротьби й страхіть.
«Забути» про війну – це між розмовами про роботу, незрозривно пов’язану з усіма подіями, поговорити про щось інше. Про домашніх улюбленців чи автомобілі, улюблені місця чи хто яку каву п’є.
«Забути» про війну — це насолодитися життям. Лишень від того, що воно взагалі є. Що воно й досі в нас є! Попри вкрадену весну, спокій, попри втрати й біль, попри жорстокість і розчарування в людяності, попри кризи ідентичності й чвари.
«Забути» про війну – це посміхатися. Сміятися з дуркуватих, а часом чорних і дуже дотепних жартів, зберігаючи таким чином своє ментальне здоров‘я. Бо головна наша задача в цій війні – вижити. «Забути» про війну – це замість голосно ревіти посеред вулиці, так само дзвінко сміятися й щиро посміхатися чомусь хорошому, яке таки дивовижно трапляється щодня.
«Забути» про війну — це обійняти. Обіймати так промовисто й так довго аби компенсувати цими обіймами всю важку розлуку й усі переживання. Аби замінити цими обіймами усі «я скучила», «переживала за тебе», «так рада бачити», «люблю тебе», «дуже тобою дорожу» і «як же добре, що ми живі». За всі ті «обіймаю» підтримки, що ми казали й писали ці місяці, довжиною в роки. Аби в цих обіймах відчути себе так захищено, наче над вами купол ппо й «забути» про цю довбану війну.
«Забути» про війну – це бути тут і зараз, бо завтра може не бути.
Усе думаю, що ми — покоління гедоністів. Яких нарешті перестали сварити за те, що їм щось подобається й вони є такими як є й можуть собі це дозволити. Головна ідея гедонізму в насолоді, так? Насолоді від їжі, від місця, оточення, проведення часу, подорожей, красивих міст і природи, краси загалом, людей. Покоління вільних людей, які можуть бути собою. І які вимушені боротися за це щодня. І вимушені робити те, що не подобається, але потрібно зараз. Відстоювати свою свободу й своє право на існування, на «бути собою». І в нас намагаються щодня це забрати.
20-го лютого я махнула на лижі, бо це мій спорт з 9 років. Я не уявляю своє життя без нього, це був останній тиждень зими, війна назрівала, та не починалась і я, будучи певним чином до неї готовою, вскочила в останню хвилину в потяг і поїхала в одне з найулюбленіших місць Карпат. Я довго намагалась збагнути, чому так вчинили, чого я вбіса поїхала лишивши заправлену машину, зібрану тривожну валізку та домашніх улюбленців. Я не не вірила у війну. Я була певна, що почнеться, тільки сподівалась, що не так масштабно. Сподівалась також, що встигну, з такою шаленою внутрішньою напругою, яка й у порівняння не йде з традиційним мандражем перед подорожами. Не плануючи (ха-ха) залишати Дім так надовго. Бо вони не мали права забрати в мене мої лижі, моє захоплення, мою любов і пристрасть, важливу частину мене. І ті 3 дні катання точно будуть одними з найбільш пам'ятних та найкращих у житті, й я ніколи не шкодуватиму про зроблений вибір попри всі «пригоди» й труднощі далі. Вони не стають на ваги з евакуацією та втратами, які пережили (або ні), багато хто з близьких моїх людей і багато хто з рідних незнайомців. Наступні багато тижнів і місяців я не зможу фотографувати попри наявність камери, й доведеться відмовитися від багато чого звичного, улюбленого й того, що наповнює життя. Триматися лише за нещодавно відновлений свій сенс буття та спиратися на внутрішні опори та людей поруч. І саме цього вони прагнуть, саме цього намагаються досягти порушуючи наш сон, спокій, убиваючи і нищачи. Та штучно створюючи сварки між нами ж. Забагато нам доводиться віддавати свого й себе. Це неспівмірна «ціна».
І саме тому «забути» про війну — це не дати їм шансу забрати нас у нас. Це бути собою всупереч війні. Це займатися улюбленою справою, бачити близьких серцю людей, пити каву зранку, відвідувати рідкісні події, які відбуваються, не забувати про свої хоббі, спорт і захоплення. Любити і бути попри все. Ловити це життя за хвоста, наче то кіт, що тікає з переноски. Говорити про почуття, не стримувати себе в бажанні зробити щось приємне іншим саме в цю мить, бо наступної може не бути. Радіти і не боятися радіти тому, що зрештою робить нас щасливими. Щоденним дрібницям. Бути щасливими. І будувати своє таке непевне, але таке важливе Далі. Наосліп, на дотик, майже навмання. Ні на мить не забуваючи про війну й усі її наслідки.
Коментарі
Дописати коментар