28
– Мені озвучили, що 28 — це не дуже старшого віку жінка.
– Жінка невизначеного віку, це тепер про нас? — як завжди прекрасні наші діалоги з В, коли нам ще було по 27 :)))
Це був рік чергових трансформацій. Хоч останні пару місяців як за ще один.
Рік складних виборів і набуття легкості. Рік, у який я знову повернулася до себе й мені знову нарешті стало добре із собою. Рік, у який я вчилася й здається вдавалося обирати себе в багато чому: роботі, проєктах, стосунках, собі. Пошуки ідентичності, які зрештою приводять до себе ж.
Торік я знайшла для себе гарну традицію й спосіб саморефлексії — перечитувати свій твіттер за рік, пригадувати власні роздуми й формулювати це у ту кількість думок, яка відповідає рокам. Це навіть краще, ніж щоденник. Понад 2000 думок. Значно більше хороших і якісних, ніж раніше, що аж обирати було важко. Та війна все змінює й корегує. Щось до 24-го лютого було пророче, а щось дуже дурне. Наприклад, 7-го серпня мені снилося, що з усіх магазинів зникла моя улюблена шоколадка, вона мені дуже треба, а я не можу її знайти. Через трохи більше ніж півроку — це сталося наяву. Починаю думати, що час створювати щоденник сновидінь, багато їх яскравих і символічних.
Або також влітку я писала, що мене дратують хіпстери та самокатах, та бракує неба в Києві й було б добре позбутися висоток… аж захотілося вибачитися за ці думки. Усе гаразд, і хіпстери, і самокати, й висотки, й затори. Хай би тільки Київ був завжди й люди в ньому цілі.
Та все ж, зібрала їх у сьогоднішні 28 (насправді 4 дні тому) думок, до майже кожної з яких є якась «поправка на війну»:
1. У свої 16 я вивела ідеальну метафору для життя: воно схоже на молочний шоколад з горіхами. Не чорне й не біле, а різне, змішане. Не гладеньке, а його злети й падіння та перепони — як бугорки від горіхів у шоколаді.
Здається кращої думки за моє життя в мене досі не було.
Хіба що нова: Казки у житті схожі на залишки гелю для душу з яблуком і корицею: запах так само п’янкий, відчуття приємні, та останні краплі дістаються важко й вимагають чималих зусиль.
2. Іноді так добре просто бути вдома. Мене постійно десь носить, я обожнюю рух і подорожі. У переміщеннях, особливо зараз, попри переживання й тривогу для мене є якесь особливе заспокоєння. За кермом — моя найкраща медитація, вигадую купу крутих ідей саме коли кудись їду. Але на день народження маю єдине бажання — опинитися вдома. Мама постійно повторювала англійську приказку «мій дім — моя фортеця», тому здавалося, що вдома не може статися нічого поганого, що коли всі вдома — все буде гаразд. І хоча так не завжди було, а мої відчуття дому трансформувалися роками, я нарешті знову їх маю, зараз — особливо загострено. І обов’язково повернусь і зроблю його ще кращим. Аби він знову пах випічкою й затишком. Той паскудний момент, коли ти не збиралась їхати, хоч і була готовою, й збиралась бути вдома, коли все почнеться, наважилась ненадовго поїхати за покликом улюбленого хоббі, а тепер мрію нарешті натиснути в навігаторі кнопочку «Дім».
3. Не погоджуватися на те, що мене не влаштовує повністю й шкодить хоч трохи моїм інтересам.
Запитувати про допомогу для себе, а не лише для інших.
Навчися вже.
4. У моєму житті не було міста й місця, про відвідування якого я би пошкодувала. Хіба Москви. Але й це було символічно, з пригодами й сформувало остаточне не бажання бути чимось подібними. Думаю, міста, як і людей, не можна порівнювати між собою.
5. Іноді важливішими виявляються не міста, а люди в них. Уперше за багато років я їхала в одне з улюблених міст не заради міста, улюблених місць, та навіть не заради справ у першу чергу — а заради того аби нарешті за стільки часу побачитися з тими, хто дорогий, близький і дуже потрібний. З тими, хто був і є поруч, скільки би км нас не розділяли. І з ким не вистачить жодного часу проведеного разом. Коли стає сумно, дивлюся скільки кілометрів відділяє мене від близьких і думаю, що якщо що – знайдемося. Бо все завжди й усюди було, є й залишається — про Людей.
6. Дуже гарно мати надійний тил. В усіх сенсах, в усі часи.
7. Категорія довіри й надійності «мої люди». Люди перекидають скріни з чатів з назвою «Свої». Чомусь боляче передивлятися спільні фото з друзями. А іноді важко у такі часи примудритися не послати своїх. Доводиться завжди пам’ятати й робити паузу на те, що всі на емоціях, у напрузі й навіть жінки, що плетуть сітки, гарчать не тому, що погані, а бо переживають. Ми всі на це зараз маємо право.
8. Поки що найуспішній проєкт за останній місяць - операція з пошуку кота. Це історія, яку я розповідатиму дітям про війну, як мій дідусь розповідав про свого собаку-вівчарку, який харчувався шкіркою від авокадо. Мій же песя краде кожуру від акційного авокадо — які часи, такі й війни.
9. Коли я реагую на вподобання інших словами «так любив/говорив/робив мій дідусь/бабуся/мама/тато» – це не про старомодність чи знецінення. Для мене це дуже навпаки. Бо моє коріння дало мені так багато, я страшенно поважаю та люблю їх досі, тому все, що про них – це про захоплення.
10. Теплі довгі обійми промовистіші за всі слова світу.
11. Вони хочуть захопити Kiev, але не зможуть, бо не знають, що це Kyiv!
12. Тільки війна могла налагодити мій режим дня. Хоча досі мій улюблений час — година до дедлайну чи останні 5 хвилин перед зустріччю/дзвінком/виходом з дому. Продовжую намагатися встигнути все. Наче намагаюсь наздогнати життя. По секрету, не виходить. Пора вже усвідомити, що неможливо сумістити все, а життя — тут і зараз та нікуди не тікає. Хіба часом я тікаю від усього.
13. Очікування війни чимось схоже на очікування близької людини з кабінету лікаря. Ти взагалі не розумієш, що відбувається за тими дверима, але тривога й переживання всередині наростають. Вирішила, що в мене більше не буде тривожної валізки. Замість неї буде стратегічний наплічник.
14. Замість паніки — складайте плани. Таким був підсумок тренінгу по виживанню в місті під час війни, який я пройшла за 5 днів до її початку. Пішла заради заспокоєння, не допомогло, тільки більше стривожило. Лише сподівались, що не знадобиться більшість із того. На жаль, ці знання зайвими не є.
15. Колись подруга-психолог сказала мені одну прекрасну річ, коли мене наче заполонили всі мої страхи: страх – це те, що нас захищає. Він попереджає тебе про небезпеку, запобігає непотрібним ризикам, робить тебе обережною та уважною. Страх – це добре, якщо його усвідомити. Активно цим користуюсь тепер. Наче весь накопичений особистий, життєвий та професійний досвід раніше були абсолютно недарма. Навіть персональні втрати й болі, їх проживання й переживання готували до всього, що доводиться переживати зараз. А навичка водіння виявилась чи не найкориснішою з усіх моїх у житті.
16. Найбільші натхненники – любов і смерть. Любов доводиться вишуковувати, а смерть приходить сама. Смерть скінчиться тільки тоді, коли скінчиться життя. Як прийняти, що всіх не врятуєш? Російська рулетка набуває нового значення. Що робити з телефонними номерами, які більше ніколи не відповідатимуть? Маєте знеболювальні для душі?
17. Зараз будь-яке прийняте рішення – правильне. Одне авто на дорозі вартує 10 в гаражі. Одна конкретна дія вартує 10 слів і намірів. Було б чудово, якби хтось іноді нагадував «ти все робиш правильно». Світом рухають люди, які усвідомлюють безнадійність справи, але все одно її роблять.
18. Я мріяла про освітній проєкт з реінтеграції Донбасу. А зараз росія пошкодила 500 шкіл в країні, 69 з яких зруйнувала вщент. Пора перекваліфікуватися у виконроба. А зараз хочеться створити Урок про мрію і надію на війні.
19. Подорожі в часі існують – вони в книжках. Та зараз екзистенційна криза книгочитання. Усе здається неважливим і не потрібним, зосередитися не виходить. Замість книжок я читаю історії людей. Та ще література. А ще зайшли Міфи Давньої Греції. Про богів і героїв, про війни й подвиги, про те, що було тисячі років тому видавалось таким нереальним і просто казкою.
20. Золоте правило: можеш не писати — не пиши. Перестала розрізняти в мережі ботів і мудаків. Часом дуже стримуюсь аби не відповідати деяким у коментарях, а замість цього просто скаржитися, видаляти та блокувати. Іноді пишу якийсь довжелезний коментар. А потім думаю, а навіщо? Оце розгориться дискусія, і що? Я витрачу на це свій час, енергію та сили, а толку? Стираю, гортаю далі чи закриваю все. Насправді важливіше все те, що поза телефоном. Коли довго не знаєш як відповісти, іноді випадково виходить – ніяк.
21. Що таке «перемога» фемінізму? Це коли вона йому пояснює як здійснити паралельне паркування й явно дратується, шо він дурак не поніма куди руля крутить. Заходила в будівельний магазин — чоловічі руки там не продавали. Якщо логіка не може бути чоловічою чи жіночою, то певно мудрість теж такої приналежності не має.
22. Мрію, аби жінки нарешті почали себе любити й поважати й ніколи не робили з собою те, що зробила Оксана Марченко. Молодість закінчується тоді, коли починається пластика. А моя юність і молодість попри все виявляються прекрасними.
23. Понад 2 місяці не ношу прикрас. Колись подруга сказала, що мої найкращі — кучері. Най так і буде.
24. Дуже вигідно бути агностиком. Можна вірити й ні, дотримуватися всіх традицій і їсти пасочки.
25. Коли щось болить, часом хочеться, щоб болів увесь світ. Дозволяю своєму болю бути, а сльозам — котитися. Почала краще чути свій організм. Він видає мені мігрені, отруєння й температуру й я розумію, що треба зробити паузу. Запланувавши 10 задач на день, виконати 5 і ще кілька додаткових — це більш ніж достатньо. Запланувавши 5, і не виконавши жодної через бажання відпочити — це нормально. Влаштовую собі лікарняні через брак емоційних сил. Більше не картаю себе за це. Психоедукація — ваш надійний антидепресант, а мої — пухнасті друзі.
26. Найважливіший пріоритет завжди один – обирати себе. Пошук свого часто відбувається через проби не свого. Упевненість — це запорука бути собою. Колючки — ті, хто найбільш вразливі й ніжні квіточки
27. Раніше порівнювали українські міста та місцини з європейськими, а тепер увесь світ порівнюють з українськими. З України починається світ!💛💙
28. Щоб не було «перший млинець нанівець» – його треба швиденько з’їсти. Ось вам в рецепт ;)
Рубікон клубу 27 пройдено. А в цій країні то не так уже й легко, скажу я вам. Хочеться жити в світі, у якому не було б причин боятися.
Я не вмію завершувати, тому маю універсальну кінцівку до більшості постів, наче у кіно чи найкращих казках — «Далі буде». Та зараз мені дуже важко в неї вірити. Попри весь оптимістичний реалізм, попри стійкість психіки й навіть відновлену можливість щось планувати, про щось мріяти та щось будувати, заглядаючи вперед — мені стає дивно від думки, що це Далі дійсно можливо й буде. Але я маю на це велику Надію. І сподіваюсь знову з легкістю думати й казати «Далі буде». Мене раптом лякає скінченність усього й усіх. Допомагає не моя думка, що «Ми створені для вічності».
– Жінка невизначеного віку, це тепер про нас? — як завжди прекрасні наші діалоги з В, коли нам ще було по 27 :)))
Це був рік чергових трансформацій. Хоч останні пару місяців як за ще один.
Рік складних виборів і набуття легкості. Рік, у який я знову повернулася до себе й мені знову нарешті стало добре із собою. Рік, у який я вчилася й здається вдавалося обирати себе в багато чому: роботі, проєктах, стосунках, собі. Пошуки ідентичності, які зрештою приводять до себе ж.
Торік я знайшла для себе гарну традицію й спосіб саморефлексії — перечитувати свій твіттер за рік, пригадувати власні роздуми й формулювати це у ту кількість думок, яка відповідає рокам. Це навіть краще, ніж щоденник. Понад 2000 думок. Значно більше хороших і якісних, ніж раніше, що аж обирати було важко. Та війна все змінює й корегує. Щось до 24-го лютого було пророче, а щось дуже дурне. Наприклад, 7-го серпня мені снилося, що з усіх магазинів зникла моя улюблена шоколадка, вона мені дуже треба, а я не можу її знайти. Через трохи більше ніж півроку — це сталося наяву. Починаю думати, що час створювати щоденник сновидінь, багато їх яскравих і символічних.
Або також влітку я писала, що мене дратують хіпстери та самокатах, та бракує неба в Києві й було б добре позбутися висоток… аж захотілося вибачитися за ці думки. Усе гаразд, і хіпстери, і самокати, й висотки, й затори. Хай би тільки Київ був завжди й люди в ньому цілі.
Та все ж, зібрала їх у сьогоднішні 28 (насправді 4 дні тому) думок, до майже кожної з яких є якась «поправка на війну»:
1. У свої 16 я вивела ідеальну метафору для життя: воно схоже на молочний шоколад з горіхами. Не чорне й не біле, а різне, змішане. Не гладеньке, а його злети й падіння та перепони — як бугорки від горіхів у шоколаді.
Здається кращої думки за моє життя в мене досі не було.
Хіба що нова: Казки у житті схожі на залишки гелю для душу з яблуком і корицею: запах так само п’янкий, відчуття приємні, та останні краплі дістаються важко й вимагають чималих зусиль.
2. Іноді так добре просто бути вдома. Мене постійно десь носить, я обожнюю рух і подорожі. У переміщеннях, особливо зараз, попри переживання й тривогу для мене є якесь особливе заспокоєння. За кермом — моя найкраща медитація, вигадую купу крутих ідей саме коли кудись їду. Але на день народження маю єдине бажання — опинитися вдома. Мама постійно повторювала англійську приказку «мій дім — моя фортеця», тому здавалося, що вдома не може статися нічого поганого, що коли всі вдома — все буде гаразд. І хоча так не завжди було, а мої відчуття дому трансформувалися роками, я нарешті знову їх маю, зараз — особливо загострено. І обов’язково повернусь і зроблю його ще кращим. Аби він знову пах випічкою й затишком. Той паскудний момент, коли ти не збиралась їхати, хоч і була готовою, й збиралась бути вдома, коли все почнеться, наважилась ненадовго поїхати за покликом улюбленого хоббі, а тепер мрію нарешті натиснути в навігаторі кнопочку «Дім».
3. Не погоджуватися на те, що мене не влаштовує повністю й шкодить хоч трохи моїм інтересам.
Запитувати про допомогу для себе, а не лише для інших.
Навчися вже.
4. У моєму житті не було міста й місця, про відвідування якого я би пошкодувала. Хіба Москви. Але й це було символічно, з пригодами й сформувало остаточне не бажання бути чимось подібними. Думаю, міста, як і людей, не можна порівнювати між собою.
5. Іноді важливішими виявляються не міста, а люди в них. Уперше за багато років я їхала в одне з улюблених міст не заради міста, улюблених місць, та навіть не заради справ у першу чергу — а заради того аби нарешті за стільки часу побачитися з тими, хто дорогий, близький і дуже потрібний. З тими, хто був і є поруч, скільки би км нас не розділяли. І з ким не вистачить жодного часу проведеного разом. Коли стає сумно, дивлюся скільки кілометрів відділяє мене від близьких і думаю, що якщо що – знайдемося. Бо все завжди й усюди було, є й залишається — про Людей.
6. Дуже гарно мати надійний тил. В усіх сенсах, в усі часи.
7. Категорія довіри й надійності «мої люди». Люди перекидають скріни з чатів з назвою «Свої». Чомусь боляче передивлятися спільні фото з друзями. А іноді важко у такі часи примудритися не послати своїх. Доводиться завжди пам’ятати й робити паузу на те, що всі на емоціях, у напрузі й навіть жінки, що плетуть сітки, гарчать не тому, що погані, а бо переживають. Ми всі на це зараз маємо право.
8. Поки що найуспішній проєкт за останній місяць - операція з пошуку кота. Це історія, яку я розповідатиму дітям про війну, як мій дідусь розповідав про свого собаку-вівчарку, який харчувався шкіркою від авокадо. Мій же песя краде кожуру від акційного авокадо — які часи, такі й війни.
9. Коли я реагую на вподобання інших словами «так любив/говорив/робив мій дідусь/бабуся/мама/тато» – це не про старомодність чи знецінення. Для мене це дуже навпаки. Бо моє коріння дало мені так багато, я страшенно поважаю та люблю їх досі, тому все, що про них – це про захоплення.
10. Теплі довгі обійми промовистіші за всі слова світу.
11. Вони хочуть захопити Kiev, але не зможуть, бо не знають, що це Kyiv!
12. Тільки війна могла налагодити мій режим дня. Хоча досі мій улюблений час — година до дедлайну чи останні 5 хвилин перед зустріччю/дзвінком/виходом з дому. Продовжую намагатися встигнути все. Наче намагаюсь наздогнати життя. По секрету, не виходить. Пора вже усвідомити, що неможливо сумістити все, а життя — тут і зараз та нікуди не тікає. Хіба часом я тікаю від усього.
13. Очікування війни чимось схоже на очікування близької людини з кабінету лікаря. Ти взагалі не розумієш, що відбувається за тими дверима, але тривога й переживання всередині наростають. Вирішила, що в мене більше не буде тривожної валізки. Замість неї буде стратегічний наплічник.
14. Замість паніки — складайте плани. Таким був підсумок тренінгу по виживанню в місті під час війни, який я пройшла за 5 днів до її початку. Пішла заради заспокоєння, не допомогло, тільки більше стривожило. Лише сподівались, що не знадобиться більшість із того. На жаль, ці знання зайвими не є.
15. Колись подруга-психолог сказала мені одну прекрасну річ, коли мене наче заполонили всі мої страхи: страх – це те, що нас захищає. Він попереджає тебе про небезпеку, запобігає непотрібним ризикам, робить тебе обережною та уважною. Страх – це добре, якщо його усвідомити. Активно цим користуюсь тепер. Наче весь накопичений особистий, життєвий та професійний досвід раніше були абсолютно недарма. Навіть персональні втрати й болі, їх проживання й переживання готували до всього, що доводиться переживати зараз. А навичка водіння виявилась чи не найкориснішою з усіх моїх у житті.
16. Найбільші натхненники – любов і смерть. Любов доводиться вишуковувати, а смерть приходить сама. Смерть скінчиться тільки тоді, коли скінчиться життя. Як прийняти, що всіх не врятуєш? Російська рулетка набуває нового значення. Що робити з телефонними номерами, які більше ніколи не відповідатимуть? Маєте знеболювальні для душі?
17. Зараз будь-яке прийняте рішення – правильне. Одне авто на дорозі вартує 10 в гаражі. Одна конкретна дія вартує 10 слів і намірів. Було б чудово, якби хтось іноді нагадував «ти все робиш правильно». Світом рухають люди, які усвідомлюють безнадійність справи, але все одно її роблять.
18. Я мріяла про освітній проєкт з реінтеграції Донбасу. А зараз росія пошкодила 500 шкіл в країні, 69 з яких зруйнувала вщент. Пора перекваліфікуватися у виконроба. А зараз хочеться створити Урок про мрію і надію на війні.
19. Подорожі в часі існують – вони в книжках. Та зараз екзистенційна криза книгочитання. Усе здається неважливим і не потрібним, зосередитися не виходить. Замість книжок я читаю історії людей. Та ще література. А ще зайшли Міфи Давньої Греції. Про богів і героїв, про війни й подвиги, про те, що було тисячі років тому видавалось таким нереальним і просто казкою.
20. Золоте правило: можеш не писати — не пиши. Перестала розрізняти в мережі ботів і мудаків. Часом дуже стримуюсь аби не відповідати деяким у коментарях, а замість цього просто скаржитися, видаляти та блокувати. Іноді пишу якийсь довжелезний коментар. А потім думаю, а навіщо? Оце розгориться дискусія, і що? Я витрачу на це свій час, енергію та сили, а толку? Стираю, гортаю далі чи закриваю все. Насправді важливіше все те, що поза телефоном. Коли довго не знаєш як відповісти, іноді випадково виходить – ніяк.
21. Що таке «перемога» фемінізму? Це коли вона йому пояснює як здійснити паралельне паркування й явно дратується, шо він дурак не поніма куди руля крутить. Заходила в будівельний магазин — чоловічі руки там не продавали. Якщо логіка не може бути чоловічою чи жіночою, то певно мудрість теж такої приналежності не має.
22. Мрію, аби жінки нарешті почали себе любити й поважати й ніколи не робили з собою те, що зробила Оксана Марченко. Молодість закінчується тоді, коли починається пластика. А моя юність і молодість попри все виявляються прекрасними.
23. Понад 2 місяці не ношу прикрас. Колись подруга сказала, що мої найкращі — кучері. Най так і буде.
24. Дуже вигідно бути агностиком. Можна вірити й ні, дотримуватися всіх традицій і їсти пасочки.
25. Коли щось болить, часом хочеться, щоб болів увесь світ. Дозволяю своєму болю бути, а сльозам — котитися. Почала краще чути свій організм. Він видає мені мігрені, отруєння й температуру й я розумію, що треба зробити паузу. Запланувавши 10 задач на день, виконати 5 і ще кілька додаткових — це більш ніж достатньо. Запланувавши 5, і не виконавши жодної через бажання відпочити — це нормально. Влаштовую собі лікарняні через брак емоційних сил. Більше не картаю себе за це. Психоедукація — ваш надійний антидепресант, а мої — пухнасті друзі.
26. Найважливіший пріоритет завжди один – обирати себе. Пошук свого часто відбувається через проби не свого. Упевненість — це запорука бути собою. Колючки — ті, хто найбільш вразливі й ніжні квіточки
27. Раніше порівнювали українські міста та місцини з європейськими, а тепер увесь світ порівнюють з українськими. З України починається світ!💛💙
28. Щоб не було «перший млинець нанівець» – його треба швиденько з’їсти. Ось вам в рецепт ;)
Рубікон клубу 27 пройдено. А в цій країні то не так уже й легко, скажу я вам. Хочеться жити в світі, у якому не було б причин боятися.
Я не вмію завершувати, тому маю універсальну кінцівку до більшості постів, наче у кіно чи найкращих казках — «Далі буде». Та зараз мені дуже важко в неї вірити. Попри весь оптимістичний реалізм, попри стійкість психіки й навіть відновлену можливість щось планувати, про щось мріяти та щось будувати, заглядаючи вперед — мені стає дивно від думки, що це Далі дійсно можливо й буде. Але я маю на це велику Надію. І сподіваюсь знову з легкістю думати й казати «Далі буде». Мене раптом лякає скінченність усього й усіх. Допомагає не моя думка, що «Ми створені для вічності».
Коментарі
Дописати коментар