Ця Жінка
Про таких жінок хочеться говорити голосно, писати пристрасно, пам'ятати навіки.
Мені кортіло б побачити її зараз. Коротку зачіску з гордою сивиною й натяком на минулу кучерявість (у мене теж така буде?). Опущені повіки глибоких очей за скельцями величезних окулярів. Наймудріший та найпроникливіший погляд на світі. Який завжди знав усю правду, особливо приховану про ненависну печінку, згодовану собаці.
Ми були знайомі всього 8 років. А вона була цілим Всесвітом.
Колись один чужий дядько на вулиці, подаючи м’яча, який закотився в його клуб для підлітків, запитав маленьку мене:
⁃ Ти мамина доця?
Не довго думаючи, я насуплено відповіла:
⁃ Ні, я – бабусина.
І гордо піднявши носика, схопила м’ячик і побігла до бабусі. Хотіла б я зараз уміти так само красиво йти від непроханих запитань і не надто приємних людей. Та мене виховувала бабуся, а ті манери й часом надмірну ввічливість важко викорінити.
Коли вона пішла – це була вже друга, та перша настільки болюча втрата. Кімната, в якій ми разом жили, спорожніла. Вранці більше ніхто не пив каву з тих маленьких порцелянових чашечок, які потім згодом, через багато-багато років діставатиму з шафи тільки я, бо це не «лише на свята». Вона залишалась вишуканою у своїх домашніх халатах, костюмах і сукнях до фіналу. І так і лишилась для мене загадкою всього життя.
Коли її не стало я мала єдине сильніше почуття за біль – допитливість. Я раптом зрозуміла, що ще не поставила їй стільки запитань. Надмірна скромність досі заважає мені ставити начебто недоречні питання, лізти не у своє діло. А ще про журналістику мріяла колись, пфф. Та тоді я ще навіть не знала, про що треба було питати. А було про що.
Ця жінка була сильною й вольовою, успішною та пробивною, розумною, інтелігентною й з тонким відчуттям смаку на мистецтво, літературу, потрібні світу «речі» і людей. Вона мала партійну кар’єру, яку потім змінила на освітню. Схоже, що не зовсім за власним бажанням.
Та ще працюючи секретаркою комуністичної молодіжної організації України, ходять легенди, її присоромив пан Іван Драч за незнання української. Тобто як це, в Україні Ви спілкуєтесь російською? Ще й в офіційній установі, на посаді. За місяць ця харків’янка з робочої сім'ї вже балакала так, наче все життя тільки мовою й говорила. Схоже, що потім вони стали друзями. Найбільша кількість збірок у домашній бібліотеці, яка є моїм найбільшим спадком, належить саме йому. Більшість із них – з особистими підписами, завжди з теплом і повагою. Потім він згадуватиме її у своїх промовах, і тільки через роки я дізнаюсь від Гугла, що вона сприяла його відрядженню в Італію тоді, коли це здавалось неможливим. А ще влаштовувала київські прописки та допомагала іншим 60-кам, таким як Вінграновський, Дзюба, Гуцало та інші. Я ці прізвища з підручників знаю, а вона, виявляється, зі своєї буденності.
А тепер це все доводиться вишуковувати з книжкових полиць, старих листів, пильних архівів, рідкісних згадок в Інтернеті та тьмяних спогадів вже не чисельних родичів. Це пам’ять, яка схована й пам’ять, яка вигорає наче фото під палючим сонцем.
Ця жінка не була одружена, та народила дитину у далекому 65-му, тікаючи з Харкова до Сімферополя. І ця частина історії покрита густим туманом. Понад 20 років вона береже таємницю, будує інтриги, розповідає казки власній дочці, свідоцтво про народження якої в графі «батько» лишається порожнім, а вона все життя має інше по-батькові . Не приймає його вже в Києві, все ще одруженого на іншій чоловіка (такий роман взагалі був можливий?), з вибаченнями. Розповідає лише перед тим як дочка має сісти в літак до Санкт-Петербурга після чорнобильської катастрофи. Я уявляю цю драматичну кіношну сцену в аеропорту. І уявляю гнів та впертість власної матері, чим я цілковито в неї, коли мені повідомляють подібні новини (хоча до такого рівня навіть моїм найближчим людям далеко). Мама відмовляється летіти, лишається в Києві, і може то на щастя, чи принаймні – на мене. Зустрічається з ним, та все ж він не стає тим батьком, якого вона хотіла пізнати. Він був політологом і академіком, і це багато що пояснює в моєму житті. Жив у Бехтерівському провулку, я проходила повз той будинок чисельну кількість разів, знала телефон, але й так і не подзвонила. Бо й він не дзвонив, і не приїжджав тоді, коли його потребували. Він пережив і бабусю, й маму. Та був дідусем, якого я не знала й якого не мала.
Між тим на старих фотографіях кінця 50-х вона відвідує Лондон з делегацією тоді, коли цього, мабуть, мало хто робив з Союзу, в оточенні чисельних чоловіків, на яких не звертає уваги. На книжкових полицях окрім книг Драча, ще з 10-к підписаних збірок інших поетів і письменників. У серванті – купа кришталю, який нашось дарували. Навіть декілька цнотливих попільничок, яким я намагаюсь знайти альтернативні застосування.
А вона залишалась до самих 2000-х сильною і незалежною. І тільки на відеозаписі про моє дитинство та з власних спогадів я знаю її іншою: м’якою, лагідною, теплою, щирою, справжньою. З якою ми ніжилися й тішилися, яка корчила мордочки й "агукала", міцно й лагідно завжди тримала мене за руку. Та була абсолютно нетиповою бабусею: вона не готувала коржиків, не ліпила вареників і не пекла пирогів і навіть пиріжків. Я відверто ледве пам’ятаю як вона готувала, зате чудово пам’ятаю, як вона навчала й завдяки кому ще до 1-го класу я знала табличку множення та перечитала вже книжки складніші за буквар. Хоча в її очах я завжди читала недостатньо. Ну хоч їла я нормально за її мірками
В її очах ніхто не був достойним її дочки. І якщо навіть мій тато не був, то що б вона сказала про деяких моїх минулих залицяльників
. Та з боєм і скреготом, "втечами" з дому й сварками через хутряну шапку у +15, та через спільні цигаркові ритуали вони таки зійшлися на взаємній повазі та сильній любові до мами та мене.
Мені кортіло б побачити її зараз. Коротку зачіску з гордою сивиною й натяком на минулу кучерявість (у мене теж така буде?). Опущені повіки глибоких очей за скельцями величезних окулярів. Наймудріший та найпроникливіший погляд на світі. Який завжди знав усю правду, особливо приховану про ненависну печінку, згодовану собаці.
Ми були знайомі всього 8 років. А вона була цілим Всесвітом.
Колись один чужий дядько на вулиці, подаючи м’яча, який закотився в його клуб для підлітків, запитав маленьку мене:
⁃ Ти мамина доця?
Не довго думаючи, я насуплено відповіла:
⁃ Ні, я – бабусина.
І гордо піднявши носика, схопила м’ячик і побігла до бабусі. Хотіла б я зараз уміти так само красиво йти від непроханих запитань і не надто приємних людей. Та мене виховувала бабуся, а ті манери й часом надмірну ввічливість важко викорінити.
Коли вона пішла – це була вже друга, та перша настільки болюча втрата. Кімната, в якій ми разом жили, спорожніла. Вранці більше ніхто не пив каву з тих маленьких порцелянових чашечок, які потім згодом, через багато-багато років діставатиму з шафи тільки я, бо це не «лише на свята». Вона залишалась вишуканою у своїх домашніх халатах, костюмах і сукнях до фіналу. І так і лишилась для мене загадкою всього життя.
Коли її не стало я мала єдине сильніше почуття за біль – допитливість. Я раптом зрозуміла, що ще не поставила їй стільки запитань. Надмірна скромність досі заважає мені ставити начебто недоречні питання, лізти не у своє діло. А ще про журналістику мріяла колись, пфф. Та тоді я ще навіть не знала, про що треба було питати. А було про що.
Ця жінка була сильною й вольовою, успішною та пробивною, розумною, інтелігентною й з тонким відчуттям смаку на мистецтво, літературу, потрібні світу «речі» і людей. Вона мала партійну кар’єру, яку потім змінила на освітню. Схоже, що не зовсім за власним бажанням.
Та ще працюючи секретаркою комуністичної молодіжної організації України, ходять легенди, її присоромив пан Іван Драч за незнання української. Тобто як це, в Україні Ви спілкуєтесь російською? Ще й в офіційній установі, на посаді. За місяць ця харків’янка з робочої сім'ї вже балакала так, наче все життя тільки мовою й говорила. Схоже, що потім вони стали друзями. Найбільша кількість збірок у домашній бібліотеці, яка є моїм найбільшим спадком, належить саме йому. Більшість із них – з особистими підписами, завжди з теплом і повагою. Потім він згадуватиме її у своїх промовах, і тільки через роки я дізнаюсь від Гугла, що вона сприяла його відрядженню в Італію тоді, коли це здавалось неможливим. А ще влаштовувала київські прописки та допомагала іншим 60-кам, таким як Вінграновський, Дзюба, Гуцало та інші. Я ці прізвища з підручників знаю, а вона, виявляється, зі своєї буденності.
Вона була жінкою з того століття, вона жила в тих 60-х, вона була серед них і вболівала за те, в що вірила. Менеджерила надзвичайних людей. Якби тоді були соцмережі, скільки історичних фото і постів би в них збереглося.
А тепер це все доводиться вишуковувати з книжкових полиць, старих листів, пильних архівів, рідкісних згадок в Інтернеті та тьмяних спогадів вже не чисельних родичів. Це пам’ять, яка схована й пам’ять, яка вигорає наче фото під палючим сонцем.
Між тим на старих фотографіях кінця 50-х вона відвідує Лондон з делегацією тоді, коли цього, мабуть, мало хто робив з Союзу, в оточенні чисельних чоловіків, на яких не звертає уваги. На книжкових полицях окрім книг Драча, ще з 10-к підписаних збірок інших поетів і письменників. У серванті – купа кришталю, який нашось дарували. Навіть декілька цнотливих попільничок, яким я намагаюсь знайти альтернативні застосування.
А вона залишалась до самих 2000-х сильною і незалежною. І тільки на відеозаписі про моє дитинство та з власних спогадів я знаю її іншою: м’якою, лагідною, теплою, щирою, справжньою. З якою ми ніжилися й тішилися, яка корчила мордочки й "агукала", міцно й лагідно завжди тримала мене за руку. Та була абсолютно нетиповою бабусею: вона не готувала коржиків, не ліпила вареників і не пекла пирогів і навіть пиріжків. Я відверто ледве пам’ятаю як вона готувала, зате чудово пам’ятаю, як вона навчала й завдяки кому ще до 1-го класу я знала табличку множення та перечитала вже книжки складніші за буквар. Хоча в її очах я завжди читала недостатньо. Ну хоч їла я нормально за її мірками
В її очах ніхто не був достойним її дочки. І якщо навіть мій тато не був, то що б вона сказала про деяких моїх минулих залицяльників
. Та з боєм і скреготом, "втечами" з дому й сварками через хутряну шапку у +15, та через спільні цигаркові ритуали вони таки зійшлися на взаємній повазі та сильній любові до мами та мене.
У мене ціла купа питань назбиралась за роки, що її немає поруч. Це водночас велика честь і певний тягар усвідомлення свого коріння через поступове його пізнання. Я одразу впадаю в комплекси самозванця й недостатності в чомусь, адже Вона, Вони були Такими. Стільки зробили, такого досягли. А я поки можу лише мріяти стати тою, ким би вона пишалася.
Та поруч із тим це коріння – міцна основа, перебування на якій додає відчуття безпеки й упевненості. Навіть, коли поруч їх уже нема, та їхнім духом і пам’яттю пронизано все.
І як же все ж таки круто було рости серед сильних, самодостатніх і розумних жінок.
Та поруч із тим це коріння – міцна основа, перебування на якій додає відчуття безпеки й упевненості. Навіть, коли поруч їх уже нема, та їхнім духом і пам’яттю пронизано все.
І як же все ж таки круто було рости серед сильних, самодостатніх і розумних жінок.
Коментарі
Дописати коментар