Виїжджаю з міста - спадає напруга

Виїжджаю з міста - спадає напруга.
Наче піднімаєш кришку з каструлі з гарячою водою, а з неї йде хмара пару.
Не важливо, їдеш 40 км до Обухова, чи 600 км на Захід.
Їхати на захід – це наче намагатися наздогнати Сонце.
Сонце, яке у великому місті майже не видно. Тому легше дихається, рухається, відчувається у менших містах.
Велике місто тисне. Воно виснажує навіть тих, хто там народився, а його ритми закладені в ДНК. До нього звикаєш, як до чищення зубів чи куріння. Без першого у тебе погані відчуття, друге викликає залежність, від якої важко відмовитися, та постійне вживання шкодить ще більше. Аби любити велике місто – від нього треба відпочивати.
За кермом відпочиваєш ще й від телефонів і соціальних мереж. Відпочиваєш від натовпів та новин. Від усього інформаційного мотлоху й надміру комунікацій, тривог, турбот. Коли сама обираєш, що й кого слухати, про що й кого думати.
Мозок перемикається й народжуються думки, ідеї. Іноді яскраві й круті. Часом це схоже на замінник сну, коли «перетравлюється» вся отримана раніше інформація й виринає щось нове. Або знаходиться відповідь на питання, що давно тисло як великий вантаж. А іноді всі бентеги виринають назовні з підсвідомості, що доводиться зупинятися, виходити на повітря, плакати, кричати, ходити, дихати, сідати назад за кермо й їхати далі.
Подумалось, – якраз за кермом, – що якщо до всього в житті ставитися як до танцю, то будь-яка діяльність ставатиме мистецтвом. Дорога як танцмайданчик. Кожен легкий доторк до керма, наче до плеча партнера чи талії партнерки. Кожне плавне натискання педалей, ніби послідовність кроків квік-степ. Кожен різкий обгін під ритми танго. Кожен витончений вальсовий поворот. Кожна зупинка як у пасадоблі. І кожна поїздка – череда злагоджених кроків, водночас вільних та імпровізованих як у сальсі.
Автотраса дуже схожа на дорогу життя.

Довга. Тривала. Буває вузька й з вибоїнами. А часом широка й рівна. Іноді дуже темна й невідома, або протоптана й освітлена. Хтось колись сказав, що кожна подорож – це маленьке життя. Що це найкращий спосіб пізнати когось. Себе в тому числі. Знову й знову відкривати звідані та небачені краї, глибинки своєї свідомості та особливості Людей поруч. Кожен раз у щось із цього закохуєшся, щось захоплює, багато залишається інтимно-незабутнім та неповторним. Іноді навіть не так важливо, куди їхати: має значення з ким і навіщо.
Обожнюю подорожі. Великі й малі. Вони наповнюють. Вони змінюють. Без них не уявляю себе та повноти життя, яскравості. Найважче з них повертатися. Зворотний шлях завжди складний. Часто – сумний. Подорож завершиться, найкращі її миті вже відбулися, їх тепер можна прожити знову лише в пам’яті.
Постійно шукаю способи, як же полегшити цей процес. Заїхати кудись ще, залишитися на довше (виявляється, то ще й може бути незаплановано), чи навпаки - обрати найкротший рейс.
Та після тривалої подорожі й важкої дороги, одне лише натиснення кнопочки «Дім» на навігаторі – надає сил і викликає затишну посмішку. Наче щойно рідні руки обгорнули теплою ковдрою, а тихий голос прошепотів на вушко «ти вдома».
Найліпше, коли «вдома» почуваєшся навіть під час поїздки. Бо це не про місце, а про відчуття. Тоді куди б не прямувати, завжди прямуватимеш додому.