Питання до себе, на які я не маю відповіді

Я дуже люблю все знати. Мені важливо все розуміти та, частково, тримати під контролем. Здається, найважча тема в моєму житті – це те, на що я не маю відповіді, чого не знаю. Хоча з часом юнацький максималізм вщухає, я заспокоююсь, і усвідомлюю, що це навіть прекрасно - не знати всього. Пізнавати світ. Відкривати його з нових і нових сторін. Дивуватися. Захоплюватися. Відчувати його сильніше, глибше.

Вперше я зіштовхнулась із питаннями, які мучили мене майже до скону, коли мені було 16. Мій світ перевернувся після важкої хвороби мами та її швидкої… Дивно, вже минуло майже 9 років, а я досі не можу промовити це слово спокійно, й навіть надрукувати його… А казали, що то минеться – певно, у кожного по-своєму. Тож - після того як вона покинула цей світ, моє життя розділилося на До та Після. На З та Без. На майже безтурботне та щасливе Дитинство в люблячій сім’ї, та складне, буремне та відповідальне Доросле життя.

Мені було 16. Я була романтичною в рожевих окулярах дівчинкою. Вразливою та чутливою. Я якраз переживала перші яскраві почуття отієї підліткової закоханості. Я любила читати книги, дивитися романтичні мелодрами, мріяти, подорожувати та активно проводити час. Я й зараз це все люблю. Окрім романтичних мелодрам. Більше в них не вірю, тому не цікаво. І тут одна єдина хвороба, кілька 10-ків відсутніх лейкоцитів та пару місяців важких страждать забрали в мене землю з-під ніг. Я втратила сенси. Втратила бажання. Мрії. Віру. Мої уявлення про світ та життя зруйнувались майже в одну мить і довелось будувати їх заново. Виявилось, що сім’я – це не назавжди. І що сім’я – не завжди означає щастя. І що Любов – не одна на все життя. А вірність – не завжди однозначна необхідність. І Дружба перевіряється не тим, наскільки близько ви спілкуєтесь, коли все добре, а тим – хто залишається поруч, коли все до біса погансько. Ось просто поруч, навіть без слів. Просто не йде. «Просто» витримує цей найважчий період поруч. Тримаючи за руку. Обіймаючи. 

Підставляючи вчасно плече з чистою сорочкою, яку можна змочити своїми сльозами. І що принципи і цінності, на яких мене зрощували, не завжди всеохопні і не завжди підтримуються всім навколо. Бо люди різні. Бо досвід різний. І що світ такий великий, багатогранний і складний.

Всі події, весь біль, всі істерики та зміни в житті в той момент привели мене до одного величезного ЧОМУ? Яке складається з менших. Чому найрідніші люди йдуть завжди невчасно і ніколи не можна бути готовим до цього? Чому це так боляче? Чому життя закінчується? Чому чужа смерть здається гірше та важче власної? Чому одні люди легко перетинають межу гуманності та ненасилля, а інші – ніколи в житті? Чому так страшно від того всього?..

Зрештою, це призвело до глибших роздумів та пошуків. Про житті та буття, про віру та релігію. Я виросла в помірковано релігійній родині. З мамою ми готували 12 страв на кожне Різдво та ходили в церкву на Великдень, й іноді просто так, коли хотілося. Ставили свічки. Завдяки дідусеві я знала всі основні молитви та промовляла їх перед сном, перед виходом з дому та просто, коли відчувала в тому потребу. Я молилася в ту останню ніч, коли мама була жива. До 4-ї ранку. Певно, тоді я востаннє молилася по-справжньому. Ціла поличка біля робочого столу в кімнаті була заставлена іконками. Зараз вони вже років 5 лежать у ящичку. А я не ходжу до церкви. Не молюся. Принаймні тими православними молитвами. Не вірю в релігію. Не сприймаю християнство як свою релігію. Але вірю у щось. І ось моє питання – у що ж саме варто вірити? Я перестала вірити у Бога та православ’я, оскільки ця віра не допомогла мені. Вона мене розчарувала. Вона не врятувала. Вона не підтримала. Вона стала мені не потрібна. Я в прямому сенсі слова зневірилася. Я вивчала ці питання і з наукової точки зору, я намагалася раціонально зрозуміти та пізнати ірраціональне за своєю суттю явище. Але водночас я не можу жити без Віри взагалі. Але вірю я у Щось зовсім інше, своє власне. Але у що? У що ж я дійсно вірю?

Логічно витікає з цього ще одне питання: чи існує «Бог» або щось/хтось подібний? Чи існують вищі сили, від яких щось залежить, які на щось впливають, на що не мають впливу прості смертні? Чи може всі непояснювані науково дива в світі трапляються лише завдяки внутрішній силі людини?

І саме тому, цю вереницю питань продовжує іще одне, яким я задаюсь чи не все своє свідоме життя, з того часу як вперше замислилась про його сенс. Життєво-буттєво-екзистенційне, яке пронизує усе: звідки ми беремось та куди зникаємо? Мене то надзвичайно цікавить, бо дуже вже кортить знати, що все те, що відбувається в світі та в житті кожної людини – не просто так. Що воно не з’явилося просто так та не зникне безслідно. Хочеться знати, що це все має сенс. Може, що є якийсь глобальний задум, устрій світу, за яким все має відбутися саме так і зрештою призвести до якихось логічних подій. Звісно, хотілося б, щоб до чогось хорошого…)

І авжеж, а який він – той сенс? Якщо все це дійсно якийсь глобальний задум, то він має мати мету. Для чого все це відбувається? Для чого розвиток, для чого історичні події, для чого інновації та зміни, для чого все це? Одне з найбільших питань: нащо? Навіщо страждають люди? Навіщо вони щасливі? Навіщо вбивства, терор, війни та агонії? Навіщо досягнення, прогрес, польоти в космос, нанотехнології? Нащо хвороби та знедолені нації, нерівність? Для чого людям щось відчувати, закохуватися, дружити, радіти? Чи існує в усьому цьому якийсь баланс та глибинний сенс, чи все це просто так..?

Зараз ці питання не мучають мене. Я живу з ними та відносно спокійно шукаю відповіді. Нові сенси. Це цікаво та пізнавально. Та у підлітковому віці вони викликали додаткові страждання. Хотілося не думати взагалі. Після… смерті мами найбільше питання, після моїх «чому», яке не давало спокою та вкрало мій міцний сон на багато років: чи є життя після смерті? Його можна вважати попсовим, а можна назвати вічним. Але рано чи пізно до нього, певно, приходить кожна мисляча людина. І воно вже не відпускає. Та між тим, мені спало на думку, що люди, які задаються питаннями - перебувають у стані постійного розвитку, адже завжди шукають відповіді. Добре, коли це перетворюється з мучителя на мотиватора.

Наостанок… В якийсь із піків моїх травматичних переживань мені підсунули книгу Бернара Вербера «Імперія Ангелів». Вона абсолютно не претендує на науковість, є художнім вимислом, змішанням різних поглядів, вірувань та культурних особливостей. Відносно можна назвати непоганим романом, та певно, не більше того. Однак саме в той момент, в той час та у тому стані, вона була мені дуже доречною. Може, навіть, потрібною. Там йшла мова про життя людей, або ж їх душ, після смерті. І ось перше, що робить душа – потрапляє у таке собі честилищє, де є, як у Данте, 9 кіл. І ось на одному з кілець затримується найбільша кількість душ. Що ж там відбувається? Саме там вони отримують відповіді на всі свої питання, які накопичились за життя. І саме після прочитання тієї глави мені раптом стало спокійніше. Раптом з’явилось відчуття, що все буде окей, і колись я знатиму відповіді на всі ті запитання, які так розривали мене зсередини. Та зараз, друкуючи ці строки, я думаю, а чи дійсно існують відповіді на питання без відповідей? Та чи потрібні вони взагалі?