Доросле дитинство чи Дитяча дорослість

Стареешь, когда перед выездом начинаешь думать, что будете есть в пути. Взрослеешь - когда начинаешь думать о других.

Так я якось написала в своєму Твіттері перед черговою сімейною подорожжю. Тоді вперше помітила, що окрім того, аби зібрати свої речі та налити чаю в термочашку, я автоматично й цілком природньо набрала їжі для себе і батька в дорогу, а замість кружки взяла цілий термос та дві чашки... І це не дивлячись на те, що ми зазвичай зупиняємося на заправних станціях на перекус. Головне та трохи дивне було, що я про це подумала і попіклувалася. Подумала не лише про себе...

"Тепер ви вступаєте у доросле життя," - чули таку фразу, чи не так? А скільки разів за своє життя? Якщо підрахувати, то як мінімум 4. На шкільному випускному, отримуючи диплом про вищу освіту, під час одруження, з народженням дитини... До цього ще може додатися, коли з'їжджаєш від батьків, знаходиш першу роботу тощо.

Та як дійсно визначити цю так звану "дорослість"? Де й коли вона починається? Адже людина може бути дуже дорослою у свої 18 років, або абсолютною дитиною у 40. Можна звісно пройти тестики у фейсбуці на визначення психологічного віку, та навряд вони дадуть відповідь на це питання. Але ніхто не забороняє в них вірити :) думки ж впливають на нашу поведінку.

Та й що взагалі таке - це доросле життя? Яке воно?

Доросле життя - це самостійність? Самому купувати продукти, сплачувати рахунки, заробляти собі на подорожі. Чи це здатність приймати життєвоважливі рішення без стороннього втручання? Хоча якими б дорослими ми себе не вважали, все одно часто потребуємо поради, погляду зі сторони, від інших чи навіть від самого себе, шляхом тривалого аналізу ситуації. Бути дорослим - це звертати увагу на вартість каструль у супермаркеті, обирати акційні продукти, перед тим дивлячись на кінцеву дату, та замовляти на день народження нову форму для випікання?

Чи може це образ мислення? Коли ти думаєш про те, що потрібно приготувати обід не тому, що хочеться їсти, а тому що сьогодні тато заїде допомогти з хатніми справами (так, з якими ти ще не навчилася поратися сама або просто фізично не дістаєш вище шафи) і він буде голодний.

А може коли починаєш квартиру сприймати не лише як житло, місце для поспати та поїсти, а як дім..? Коли починаєш розбирати хлам, навіть не свій, не тому, що треба, а тому що хочеш. Облаштовувати так як подобається, створювати затишок, прикрашати ялинку в червоно-золотий, як завжди мріяла, а не в синьо-сріблястий, навіть якщо так любила мама...  Захищати його, при цьому не боятися запрошувати гостей, але впускати тільки тих, кому довіряєш достатньо. Не через матеріальні речі, а через душевну атмосферу людини і ваші з нею стосунки.

Взяти зрештою собаку, вперше свою власну, і отримати неймовірно веселий комочок щастя та вірного друга. Про якого важко піклуватися і ти вже замислювалася, чи не занадто відповідальності на себе взяла. Але поратися з нею. "Совсем как взрослая"))

І з усім цим самостійним дорослим життям, маючи роботу, цілі, мрії та плани, розпоряджаючись усім на власний розсуд, я все ще іноді хочу маленькою посидіти у мами на колінах, або уткнутися носом у махровий батьків халат, коли втомилася, коли складно чи сумно, або коли просто скучила. Безмежно люблю проводити час із друзями сім'ї - бо з ними відчуваю себе дитиною, про яку піклуються, в якої питають, як вона харчується та чи не мерзне у цих жахливо тонких панчохах та капець якій короткій куртці. Ще й не дай боже капюшон замість шапки :) Таке доросліше оточення допомагає берегти в собі дитину якнайдовше.

Мене повсякчас питають, чи не "вискочила" я заміж (про це взагалі окрема розмова) та чи не збираюся у декрет... А я що? А я у футболці з міньйонами по вулиці ходжу, про що мова?))