Атмосферные люди

Мамо, я - принцеса! Тату - я (майже) викладач!

Звичайний будній день. Робочий та насичений. Жалкую, що не володію магією та телепортацією. Або хоча б маховик часу не завадив. Мушу бути в двох місцях одночасно. Лечу з одного кінця міста в інший, застрягаю в заторах, майже запізнююсь. Забігаю у навчальний корпус, по дорозі ледве встигаю витягти студентський. Біжу до ліфта, двері якого вже зачиняються. Застрибаю, наче в останній вагон. Піднімаюсь на потрібний поверх. Знов іду знайомими коридорами. Але якось інакше все. Ще зо два тижні тому крокувала ними в зовсім іншій іпостасі. Тому зараз відчуття якісь змішані та дивні. А зараз готова стукати у двері аудиторії, вибачатися. Заходжу за хвилину до початку захисту практики. Комісії ще немає. Можна видихнути. Переводячи подих, сідаю за одну з навчальних парт. А кілька тижнів тому я заходила в іншу аудиторію і мала досвід стояти біля трибуни викладача...

Науково-педагогічна практика досить часто - проста формальність. Щось зробіть, походіть на пари, посидіти, може в результаті щось напишіть. Але та, що видалась у деяких з нас цього року, була справжньою. Такою, якою має бути. Такою, що навчає і дає безцінний досвід. Змістовною та вартісною. Це те, для чого дійсно має існувати рівень магістратури. Заради чого на нього варто вступати.

З початком самої практики було незрозуміло, здавалось, що нічого такого не вдастся і все це буде тягнутися безкінечно в очікуванні завершення. А після останньої пари хотілось продовжити ще хоча б трохи.

Враження від перебування в ролі асистента викладача можна поділити на декілька етапів.

По-перше - це страх та переживання напередодні лекції, розуміння, та ще не усвідомлення, що потрібно вийти до студентів, таких саме, якими по суті самі були зовсім нещодавно, і донести до них те, чого вони ще не знають, а нам вже відомо. Це необхідність трансформувати складну інформацію у доступну, та ще й цікаво подати. Під час підготовки найскладніше - це зрозуміти, яка інформація є найважливішою, яка зайвою, і яким є взагалі базовий рівень знань студентів. Від чого відштовхнутися, що вони вже знають, а що ще потрібно розповісти, і що не пропустити, при цьому не перенасичити зайвим на даний момент.

Під час лекції відчуття найрізноманітніші, та аналізуєш їх вже опісля. В якому б стані, настрої, думках не перебуваєш до лекції, з її початком і до самого кінця - все зникає. Все, крім студентів в аудиторії, колег (яких можеш насмілитися назвати саме так) та матеріалу лекції, яка відбувається. Все інше, все зайве - воно десь там, за межами 227-ї. Півтори години лише тут і зараз. Нічого не болить, навіть не холодно, всі відчуття та інші думки повертаються лише після завершення пари. Це якась своєрідна форма медитації :) А ще раптом усвідомлюєш, наскільки відволікає найменший сторонній шум. Десь музика з сусідніх аудиторій, десь хтось щось впустив, якийсь зайвий рух, навіть тихі розмови в аудиторії, на які не зважаєш, сидячи на місці студентів, привертають увагу та можуть збити з думки. Складно не втратити власний хід думок, не розгубитися, нічого не забути, та в разі чого перескочити, відійти від наміченого плану лекції, а також утримати увагу та інтерес аудиторії постійно на собі та своїй інформації.

Перше враження після лекції - це бажання дізнатися враження зі сторони. Сприйняття студентами, чи було їм цікаво, чи зрозуміли вони, чи взагалі як ти тримаєшся та як подано інформацію. Власне, частково це ми змогли побачити за результатами анкетування та відгуками, а також судячи з реакції студентів, коли ми прощалися наприкінці останньої лекції.

Зрештою, виникає цілком інше бачення педагога... Так би мовити, закулісся, яке навіть доводилося спостерігати раніше, однак зараз стаєш його повноцінною частиною. Це складно, це виснажує, це забирає купу часу та енергії, однак і дає не менше - емоції, враження, відчуття якогось вдоволення та завершеності, що зроблено максимально все, а також віддача від аудиторії, усвідомлення важливості процесу та, у перспективі, його результатів. Найцінніше, мабуть, бачити усмішки, подив, щирість, зацікавленість в очах перед собою, а іноді й в районі задніх парт - це надихає.

Виходячи з аудиторії, отримавши власні оцінки за проведену роботу, в голові формуються декілька простих істин. 

По-перше, робилося це все не через оцінку чи обов'язок, а із задоволенням і натхненням. А та оцінка... ну хай вона буде, отримано було набагато більше та цінніше.

По-друге, розумієш важливість вдалої команди та її взаємодоповнюючої роботи, комунікації та кооперації від банальних організаційних питань до креативу, ідей, підходів, та щирої підтримки.

По-третє, з'являється усвідомлення того, що йти викладати ні в якому разі не можна, не маючи багажу знань, професійного й життєвого досвіду. Недостатньо прочитати якусь інформацію, прийти й розповісти її під час лекції. Це потрібно досконало вивчити, мати для самого себе більше відповідей, аніж запитань, відчувати та любити свій предмет, і, звісно, вміти навчати. В аудиторію в ролі викладача заходиш не лише навчати, а й навчатися, вдосконалюватися, реалізовуватися, розвиватися у тій самій мірі. У гарному викладачеві має бути цілий спектр та величезний комплекс якостей, навичок та вмінь, які постійно динамічні та покращуються.

Безумовно, вони приходять із практикою, та цей досвід дає також зрозуміти для самої себе - чи це та справа, якою можна і хотілося б займатися. Так це, чи ні... буде відомо колись у майбутньому ;)