50 метрів від війни
Знаєте, вже два місяці триває "Це" - так званий, Євромайдан.
Весь цей час я майже щодня читаю новини, переглядаю фотозвіти...
Постійно друзі та знайомі "діляться" ссилками на чиїсь статті, блоги або пишуть власні висловлювання з приводу подій, що охопили на разі всю нашу Країну, а особливо Наше Місто. Ми з батьком знову почали дивитися телевізор, хоча до цього він у кращому випадку пару разів на тиждень вмикався на півгодинки "для фону". З кінця ж листопада регулярно дивимося випуски новин та прямі включення.
Не пам'ятаю вже, скільки разів я поривалась висловити власні думки. Частково, щось я писала чи-то в твітері, чи в коментарях до новин чи публікацій. Але власного посту з цього приводу не було. Щоразу я вирішувала, що мій блог не буде пов'язаний з політикою. Але яка політика, шановні? Це вже не просто політика. Це вже частина нашого життя. Частинка мого світу.
Я знаю, що в моєму оточенні є ті, хто прочитавши це може зі мною не погодитися. Знаю й те, що є ті, хто через це здатен посваритися зі мною. Не погоджуйтесь. Сваріться. Хоча я цього робити не збираюсь. Кожен має право на власну думку, чи не так? Я все ще вірю, що поки що живу у вільній країні, де маю право на вільне слово та думку. Якщо колись це зміниться - мене тут вже не буде. А на разі, гадаю, що це не той привід, з якого варто сваритися. Одразу скажу, якщо ви проти ідей, які несе Майдан - не читайте. Якщо ви підтримуєте дії "правоохоронних" органів та вищого керівництва - не читайте. Краще, не читайте. Але й якщо ви радикально налаштований революціонер - так само, не читайте. Коротше кажучи, краще взагалі не читати :)
Я ходила туди (і хоч виганяйте мене з університету, якщо в нього "інша політика", і хоч би що робіть, я - Вільна Людина і дію лише у власних інтересах!). В листопаді та в грудні. Сама або з друзями. Або з друзями та їх батьками. Бачила стільки усміхнених та не злих облич. Надзвичайно приємно було зустрічати знайомих. Ми приносили чай в термосах. Теплий одяг. Цікаво було, коли 30-го листопада після побиття студентів на майдані, коли з другом прийшли на Михайлівську допомогти, напоїли чаєм дівчат-студенток зі Львова, а потім, коли термоси вже були порожні, а ми ще кілька годин там ходили й самі почали трошки замерзати - чаєм почали пригощати нас люди-волонтери, що працювали на "кухні". Це такі, легкі та приємні спогади.
Потім все це розгорнулося і я ще досить багато разів бувала на майдані. Не в натовпі, не захоплювала тих будівель, не ганялася за хлопцями з ВВ, не видиралася на ту "ялинку". Просто була там, десь поруч, сподіваючись, що хоча б сама моя присутність й та допомога, мінімальна, яку я можу надати є невеличким, але важливим вкладом. Оскільки справа ж не у виборі Євросоюз чи Митний союз. Спочатку, так може й було, як привід. Але причина-то не в цьому, і всі прекрасно це розуміють. Хоча, вже зачіпаючи тему вибору... Із самого початку, коли хтось мені заїкнувся про вибір, Європа чи Росія, я задумалась. І задала собі одне єдине питання: в якій країні я хочу жити? В європейській чи в такій, як Росія?.. Й надалі опиралася у своїй позиції саме на свою відповідь. І цього мені цілком достатньо.
Але я, то таке. Від мене, 19-річної студенточки, 165 см на зріст та не зовсім міцної (або зовсім не міцної) статури, який може бути зиск? Так, я можу там походити, покричати, пострибати, поспівати. Можу допомогти з чаєм та їжею. Можу принести щось необхідне з дому. Можу просто посміхатися людям і сподіватися, що моя щира посмішка підбадьорить їх. Але я не побудую барикад. Не зможу їх охороняти. Під час натовпів беркута або, навпаки, подальшим діям протистуючих, я точно нічого не зможу зробити. Чисто фізично.
Та ось я вперше була там в січні. Мирний страйк завершений. І хай там хтось говорить, що все ще можна вирішити мирним шляхом... Якщо ще раніше викликали жах та обурення побиття демонстрантів, перша кров і все таке інше, то зараз на Грушевського кров рікою ллється. І вже не просто від кулаків чи дубинок. Вибухають гранати, кидають коктейлі Молотова, стріляють, підпалюють шини, кидають каміння та б'ють палицями (або чим прийдеться). Чесне слово, я не підтримую насилля та силові методи досягнення будь-якої мети, якою б благородною вона не була. Але в данному випадку я прекрасно розумію, чому так сталося, що і, особливо, хто цьому виною. І це не звичайні люди по одну сторону барикад, та не беркут та хлопчики-військові по іншу, і ви всі це чудово знаєте та розумієте. Хіба що, не всі визнають і починають кидатися звинуваченням у кого-небудь.
Хтось зараз підтримує активістів Майдану; хтось захищає беркут та внутрішні війська. Хтось інашу владу підтримує. Проте задумайтесь: б'ються ж не вороги (про це, сьогодні, до речі, говорив Святослав Вакарчук в ефірі 1+1). Б'ються люди, переважно, однієї національності та громадянства, раси та крові. В історії це називали "брат проти брата". І ось тут постає питання. Яку позицію б ви не займали, які б ідеї не підтримували та цілі не переслідували. Та ви певні, що хочете жити в такій державі? В якій влада змогла допустити ненависть свого народу одне до одного? Неважливо скільки таких людей, важливий сам факт того, у що це вилилось. Це полум'я та чорний дим, від якого темніє в очах. Це людська кров та жертви, в яких відібрали найцінніше, що в них було - життя. Це батьки, які втрачають дітей та діти, які втрачають батьків.
Кожної ночі я боюся все більше і більше. Сьогоднішній ранок почався з новин про перших загиблих... А з чого почнеться завтрашній? Що їх кількість зростає? І, не дай боже, прочитати знайомі імена. Цього ви хотіли? Що б ви там не підтримували, ви все ще вважаєте, що вкраїні державі (!), в якій це допустили, ще можна спокійно й нормально жити? Гадаю, зараз є над чим замислитись навіть найаполітичнішим громадянам.
Я ще багато чого не знаю та не розумію в цьому житті. В мене попереду невідоме майбутнє. Нічого чітковизначеного, ніяких точних планів на наступні 10 чи 20 років. Але зараз, з приводу усієї цієї ситуації, я точно розумію наступне: я обожнюю, я неймовірно кохаю свою Країну - і абсолютно зневажаю державу. Я хотіла б жити в цій країні, але не в цій державі. І я вірю, що мої діти народяться вже не в цій державі. Та маю надію, що все ще в цій країні.
22.01.2014
Знаєте, якби не природній інстинкт самозбереження (читай - проста людська трусість), то я була б там і вдень, і вночі. Поки була тільки вдень, подивилася зі сторони, зробила кілька знімків, які ви можете побачити (так, тату, я знаю, що ти напевне читаєш це і так, я була там, але я, як і завжди не лізу в саме пекло і бережу себе). І, чесно кажучи, я пішла б туди знову. Не битися, ні. Проте, як не крути, а там зараз твориться історія. Нехай трохи страшна, проте вона Наша!
Хоча знаєте, стоячи в 50-100 метрах від основних подій, не було відчуття страху. Було відчуття, ніби споглядаєш якусь реконструкцію подій. Ніби таке вже відбувалось колись, а зараз це демонструють для глядачів та на телекамери.
Потім ти йдеш повз майдан, бачиш як здоровезні хлопці в касках бігають з ящиками пустих скляних пляшок. Спершу не розумієш, нащо воно їм. А потім думка вистрілює в голові: "Точно, коктейлі Молотова"... І стає сумно, адже розумієш, що від цих "коктейльчиків", таким самим хлопцям буде дуже гаряче по той бік.
На черговій смузі барикад, дівчата-волонтери роздають марлеві пов'язки. Мені теж дісталася, вважатимемо за трофей.
Зі сцени кричать "Слава Україні!" і вже ніби на автоматі кричиш у відповідь "Героям слава!". А потім починає лунати гімн. Проходиш повз намети, барикади, людей, знову намети, знову люди. І всі вони співають, не припиняючи при цьому займатися своїми справами. І ти йдеш і співаєш. Тут не важливо, чи є в тебе слух чи голос. Важливо просто те, що ти співаєш. Ніби це демонструє те, що ти з ними, ти з усіма цими людьми. Хоча ти ночуєш вдома в теплому ліжку, а вони там - на морозі та під снігом.
Пірнаєш у метро і все закінчується, ти виринаєш з того світу і знову опиняєшся в реальності. А тут ніби нічого й не відбувається. Ну так, трапляються подекуди люди з символікою. Бувають і в касках. Але загалом - життя продовжується. Люди ходять на роботу або навчання. Ти раптово виявляш, що звичайне життя все-одно продовжується. Світ все ще обертається.
І тільки опинившись вдома, знімаючи верхній одяг - ніс прорізає їдкий запах диму. А приймаючи душ, знову відчуваєш його - тільки вже від волосся. І саме в цей момент приходить усвідомлення всього, що відбувається...
Продовження, можливо, буде...
Весь цей час я майже щодня читаю новини, переглядаю фотозвіти...
Постійно друзі та знайомі "діляться" ссилками на чиїсь статті, блоги або пишуть власні висловлювання з приводу подій, що охопили на разі всю нашу Країну, а особливо Наше Місто. Ми з батьком знову почали дивитися телевізор, хоча до цього він у кращому випадку пару разів на тиждень вмикався на півгодинки "для фону". З кінця ж листопада регулярно дивимося випуски новин та прямі включення.
Не пам'ятаю вже, скільки разів я поривалась висловити власні думки. Частково, щось я писала чи-то в твітері, чи в коментарях до новин чи публікацій. Але власного посту з цього приводу не було. Щоразу я вирішувала, що мій блог не буде пов'язаний з політикою. Але яка політика, шановні? Це вже не просто політика. Це вже частина нашого життя. Частинка мого світу.
Я знаю, що в моєму оточенні є ті, хто прочитавши це може зі мною не погодитися. Знаю й те, що є ті, хто через це здатен посваритися зі мною. Не погоджуйтесь. Сваріться. Хоча я цього робити не збираюсь. Кожен має право на власну думку, чи не так? Я все ще вірю, що поки що живу у вільній країні, де маю право на вільне слово та думку. Якщо колись це зміниться - мене тут вже не буде. А на разі, гадаю, що це не той привід, з якого варто сваритися. Одразу скажу, якщо ви проти ідей, які несе Майдан - не читайте. Якщо ви підтримуєте дії "правоохоронних" органів та вищого керівництва - не читайте. Краще, не читайте. Але й якщо ви радикально налаштований революціонер - так само, не читайте. Коротше кажучи, краще взагалі не читати :)
Я ходила туди (і хоч виганяйте мене з університету, якщо в нього "інша політика", і хоч би що робіть, я - Вільна Людина і дію лише у власних інтересах!). В листопаді та в грудні. Сама або з друзями. Або з друзями та їх батьками. Бачила стільки усміхнених та не злих облич. Надзвичайно приємно було зустрічати знайомих. Ми приносили чай в термосах. Теплий одяг. Цікаво було, коли 30-го листопада після побиття студентів на майдані, коли з другом прийшли на Михайлівську допомогти, напоїли чаєм дівчат-студенток зі Львова, а потім, коли термоси вже були порожні, а ми ще кілька годин там ходили й самі почали трошки замерзати - чаєм почали пригощати нас люди-волонтери, що працювали на "кухні". Це такі, легкі та приємні спогади.
Потім все це розгорнулося і я ще досить багато разів бувала на майдані. Не в натовпі, не захоплювала тих будівель, не ганялася за хлопцями з ВВ, не видиралася на ту "ялинку". Просто була там, десь поруч, сподіваючись, що хоча б сама моя присутність й та допомога, мінімальна, яку я можу надати є невеличким, але важливим вкладом. Оскільки справа ж не у виборі Євросоюз чи Митний союз. Спочатку, так може й було, як привід. Але причина-то не в цьому, і всі прекрасно це розуміють. Хоча, вже зачіпаючи тему вибору... Із самого початку, коли хтось мені заїкнувся про вибір, Європа чи Росія, я задумалась. І задала собі одне єдине питання: в якій країні я хочу жити? В європейській чи в такій, як Росія?.. Й надалі опиралася у своїй позиції саме на свою відповідь. І цього мені цілком достатньо.
Але я, то таке. Від мене, 19-річної студенточки, 165 см на зріст та не зовсім міцної (або зовсім не міцної) статури, який може бути зиск? Так, я можу там походити, покричати, пострибати, поспівати. Можу допомогти з чаєм та їжею. Можу принести щось необхідне з дому. Можу просто посміхатися людям і сподіватися, що моя щира посмішка підбадьорить їх. Але я не побудую барикад. Не зможу їх охороняти. Під час натовпів беркута або, навпаки, подальшим діям протистуючих, я точно нічого не зможу зробити. Чисто фізично.
Та ось я вперше була там в січні. Мирний страйк завершений. І хай там хтось говорить, що все ще можна вирішити мирним шляхом... Якщо ще раніше викликали жах та обурення побиття демонстрантів, перша кров і все таке інше, то зараз на Грушевського кров рікою ллється. І вже не просто від кулаків чи дубинок. Вибухають гранати, кидають коктейлі Молотова, стріляють, підпалюють шини, кидають каміння та б'ють палицями (або чим прийдеться). Чесне слово, я не підтримую насилля та силові методи досягнення будь-якої мети, якою б благородною вона не була. Але в данному випадку я прекрасно розумію, чому так сталося, що і, особливо, хто цьому виною. І це не звичайні люди по одну сторону барикад, та не беркут та хлопчики-військові по іншу, і ви всі це чудово знаєте та розумієте. Хіба що, не всі визнають і починають кидатися звинуваченням у кого-небудь.
Хтось зараз підтримує активістів Майдану; хтось захищає беркут та внутрішні війська. Хтось і
Кожної ночі я боюся все більше і більше. Сьогоднішній ранок почався з новин про перших загиблих... А з чого почнеться завтрашній? Що їх кількість зростає? І, не дай боже, прочитати знайомі імена. Цього ви хотіли? Що б ви там не підтримували, ви все ще вважаєте, що в
Я ще багато чого не знаю та не розумію в цьому житті. В мене попереду невідоме майбутнє. Нічого чітковизначеного, ніяких точних планів на наступні 10 чи 20 років. Але зараз, з приводу усієї цієї ситуації, я точно розумію наступне: я обожнюю, я неймовірно кохаю свою Країну - і абсолютно зневажаю державу. Я хотіла б жити в цій країні, але не в цій державі. І я вірю, що мої діти народяться вже не в цій державі. Та маю надію, що все ще в цій країні.
22.01.2014
Хоча знаєте, стоячи в 50-100 метрах від основних подій, не було відчуття страху. Було відчуття, ніби споглядаєш якусь реконструкцію подій. Ніби таке вже відбувалось колись, а зараз це демонструють для глядачів та на телекамери.
Потім ти йдеш повз майдан, бачиш як здоровезні хлопці в касках бігають з ящиками пустих скляних пляшок. Спершу не розумієш, нащо воно їм. А потім думка вистрілює в голові: "Точно, коктейлі Молотова"... І стає сумно, адже розумієш, що від цих "коктейльчиків", таким самим хлопцям буде дуже гаряче по той бік.
На черговій смузі барикад, дівчата-волонтери роздають марлеві пов'язки. Мені теж дісталася, вважатимемо за трофей.
Зі сцени кричать "Слава Україні!" і вже ніби на автоматі кричиш у відповідь "Героям слава!". А потім починає лунати гімн. Проходиш повз намети, барикади, людей, знову намети, знову люди. І всі вони співають, не припиняючи при цьому займатися своїми справами. І ти йдеш і співаєш. Тут не важливо, чи є в тебе слух чи голос. Важливо просто те, що ти співаєш. Ніби це демонструє те, що ти з ними, ти з усіма цими людьми. Хоча ти ночуєш вдома в теплому ліжку, а вони там - на морозі та під снігом.
Пірнаєш у метро і все закінчується, ти виринаєш з того світу і знову опиняєшся в реальності. А тут ніби нічого й не відбувається. Ну так, трапляються подекуди люди з символікою. Бувають і в касках. Але загалом - життя продовжується. Люди ходять на роботу або навчання. Ти раптово виявляш, що звичайне життя все-одно продовжується. Світ все ще обертається.
І тільки опинившись вдома, знімаючи верхній одяг - ніс прорізає їдкий запах диму. А приймаючи душ, знову відчуваєш його - тільки вже від волосся. І саме в цей момент приходить усвідомлення всього, що відбувається...
 |
| А Новий Канал все ще повідомляє, що Життя Яскраве |
Продовження, можливо, буде...
Коментарі
Дописати коментар